Роман Бурко, засновник міжнародної волонтерської розвідувальної спільноти InformNapalm
Передмова
Ідею для цієї статті я отримав як своєрідний інсайт, слухаючи одне з нещодавніх інтерв’ю британського журналіста і письменника Пітера Померанцева для Ukraїner Q.
Втім, не менше на цю статтю надихнули мене особисті історії трьох людей, з якими я познайомився за останні 12 років. Усі троє стали активними волонтерами міжнародної спільноти InformNapalm та допомогли зібрати чимало важливих розвідувальних даних про російські військові об’єкти й воєнних злочинців. Їх об’єднує одна важлива особливість: усі вони мають українське коріння, але виросли в Росії та мають російське громадянство. У когось українцями були мати чи батько, у когось — дідусь або бабуся. Вони різні за віком, професією та життєвим досвідом, але схожі в одному — у сильному внутрішньому прагненні боротися за справедливість. І для реалізації цього прагнення ці люди обрали не шлях символічних одиночних протестів, а шлях спротиву системі зсередини: розвідку й допомогу Україні в глибокому тилу середовища, просякнутого російською пропагандою та імперським світоглядом.
Саме ці історії багато в чому змусили мене замислитися над тим, що війна між Україною та Росією — це не лише війна за території чи геополітичний вплив. Це ще й війна за людей, за ідентичність, за право людини визначати, ким вона є насправді — поза імперським навіюванням.
Також за важливі доповнення до цієї статті я хочу подякувати Максиму Майорову з Центру дослідження безпекового середовища “Прометей”. Символічно, що саме в той момент, коли я звернувся до нього з проханням переглянути чернетку цього тексту, він також слухав подкаст-інтерв’ю Пітера Померанцева. Тож у певному сенсі ця стаття стала результатом цікавої синхронізації думок, досвіду й спостережень людей, які по-різному, але дуже близько бачили, як працює російська імперська парадигма — і як вона починає поступово руйнуватися.
Як Україна може зруйнувати російську імперську парадигму і перетягнути її людський ресурс на свій бік
У своєму інтерв’ю Пітер Померанцев говорив про колективний нарцисизм як одну з основ російського суспільства та імперського мислення. І ця теза здалася мені напрочуд точною, бо дуже добре корелювала з моїм власним досвідом життя у пострадянському просторі прикордонних територій України.
Йдеться передусім про Донбас і Крим — регіони, які у 90-х та 2000-х були перенасичені людьми українського походження, що втратили або глибоко сховали власну українську ідентичність, намагаючись натягнути на себе російську імперську парадигму. У Севастополі в 2010-х я навіть жартував, що частина місцевих мешканців настільки карикатурно й пафосно намагалася вдавати з себе “рускіх”, що інколи складалося враження, ніби вони прагнули бути більшими “рускімі”, ніж самі росіяни.
Це проявлялося у побутових розмовах, демонстративній імперській пам’яті, культивуванні радянських військових символів, особливій манері говорити про “вєлічіє” та “русскій мір”.
Схожі процеси були й на Донбасі, де я народився і провів дитинство та юність. Там також вистачало карикатурних проявів “рускості”, хоча часто вони поєднувалися з іншою ілюзією — культом так званого “успішного успіху”, який люди бачили під час своїх поїздок до Москви на заробітки (так звані “шабашки”). Москва для багатьох з них уявлялася центром сили, грошей і статусу. Водночас ті самі люди часто визнавали, що це територія “законів джунглів”, де можна було чесно відпрацювати місяць на будівництві й не отримати нічого, або взагалі бути пограбованим місцевими “братками”, які вирішили “кинути хохла”.
І тут виникає головний парадокс: попри всі спроби приховати українське походження, перейти на російську мову та асимілюватися, у самій Росії вихідців з України все одно часто називали “хохлами” й ставилися до них як до людей “іншого сорту”. Люди зі сходу України та інших регіонів, які їхали до Росії, могли роками намагатися стати частиною імперської ідентичності, але імперія все одно не сприймала їх як рівних “титульній нації”.
Тому від самого початку російської гібридної агресії у 2014 році доволі штучною виглядала теза пропаганди про “один народ”. Штучною — бо Росія насправді ніколи не прагнула рівності чи братерства. Вона прагнула розмити українську ідентичність, щоб легше прищеплювати власні наративи та когнітивно впливати на населення країни, проти якої вела багаторічну війну.
Саме це й наштовхнуло мене на думку, що значна частина українців, які приймали правила цієї гри та намагалися мімікрувати під російську ідентичність, фактично підсвідомо потрапляли під вплив імперського нарцисизму. Вони самі ставали його продуктом і потім самі ж його відтворювали.
Існує вислів: найгірший господар — це колишній раб. Так само одним із найбільш жорстоких імперських слуг Кремля, який прагне довести свою відданість системі, нерідко стає людина, що колись мала інше походження, але повністю прийняла імперську модель. Можливо, саме тому серед російських військових, офіцерів і представників силових структур ми так часто бачимо людей з українськими прізвищами або біографіями, пов’язаними з Україною (наприклад, російський воєнний злочинець, нині вже генерал-майор Сергій Атрощенко, який народився в м.Овруч, Житомирської області України, переїхав до Росії й там збудував свою військову кар’єру. Він став тим, хто віддавав накази бомбити драмтеатр та пологовий будинок у Маріуполі).
Отримавши освіту, кар’єру й соціальне визнання в Росії, такі люди переймали імперську парадигму та починали служити вже не своєму корінню, а інтересам Кремля, подекуди намагаючись вислужитися перед Москвою навіть завзятіше, ніж самі росіяни. І це властиво не лише українцям, а й представникам інших народів, які свого часу були поневолені імперією.
Але зараз відбувається інший процес.
Чим сильніше Україна демонструє власну суб’єктність — військову, технологічну, політичну й моральну, — тим більше людей усередині самої Росії починають виходити з імперського мороку. Міф про російську “велич” тріщить по швах. Люди починають шукати правду, сенси, власну ідентичність і зв’язок зі своїм реальним походженням.
Дехто починає буквально копатися у власному родоводі — через дідів, прадідів, архіви, старі фотографії та документи — намагаючись зрозуміти, де саме їхня родинна історія втратила власну точку опори. Для когось це історія примусових переселень, таборів чи депортацій. Для когось — добровільного переїзду до Росії в пошуках “кращого життя”, яке зрештою виявилося пасткою імперської асиміляції.
Це одна з причин, чому Кремль сьогодні так нервово намагається обмежувати доступ до інтернету, популярних месенджерів, Telegram, незалежних платформ та цифрових сервісів.
Цього року в Росії ухвалений закон, який забороняє передачу генетичних даних людини іноземним фізичним та юридичним особам з метою “популяційних генетичних та імунологічних досліджень”.
Таким чином, фактично криміналізується користування росіянами популярними сервісами ДНК-генеалогії на кшталт MyHeritage та FamilyTreeDNA, завдяки яким тисячі людей по всьому світу дізнаються про своє походження і знаходять кровних родичів.
Адже спілкуючись з усім світом, досліджуючи себе, громадяни РФ могли б переосмислювати себе, знаходити свої корені та формувати нові сенси.
І не обов’язково в українському контексті. Для когось це може бути повернення до ідентичності малих народів, регіональних культур чи власного родового коріння. А для Москви будь-яка альтернативна самоідентифікація становить загрозу, бо імперія тримається лише доти, доки всі її підданні погоджуються вважати себе частиною так званої “великої російської цивілізації”.
І тут для України відкривається стратегічне вікно можливостей, яке поки що мало хто осмислив у повному масштабі.
Тенденція зміни ідентичності всередині самої Росії ще не стала масовою. Вона нечітка, фрагментарна, часто прихована навіть від самих людей. Але вона вже існує. Її бачать ті, хто працює з російським середовищем напряму — українські спецслужби, окремі добровольчі ініціативи, волонтерські та OSINT-спільноти на кшталт InformNapalm, або неурядові організації “Прометей”, які вже давно працюють з етнічними українцями та представниками інших народів, поневолених усередині самої Росії.
За останні роки стало очевидно: у Росії існують люди, які формально мають російське громадянство, але внутрішньо більше не хочуть бути частиною імперської моделі. Частина з них готова не просто симпатизувати Україні, а діяти на її боці — ризикуючи свободою, статусом, а інколи й життям.
І українська сторона вже інтуїтивно почала намацувати новий принцип: право бути частиною української політичної нації може визначатися не лише походженням чи паспортом, а особистим вибором, дією, відповідальністю та готовністю боротися за свободу й справедливість.
Поки що це лише перші паростки. Поодинокі історії. Локальні рішення. Але, можливо, саме тут формується одна з майбутніх стратегій України.
Не концепція “хорошого руского” — ця модель від початку приречена, бо залишає людину всередині імперської рамки. А зовсім інший підхід: можливість повернення до власного коріння, до правди про себе, до прагнення стати не “хорошим росіянином”, а справді хорошим українцем – через вибір, відповідальність і служіння.
І тут Україна може вперше за багато століть почати діяти не як об’єкт імперської політики, а як суб’єкт, що сам формує нову модель тяжіння.
Росія десятиліттями витягувала з України людей, мізки, ресурси, ідентичність та історію. Вона русифікувала, асимілювала, поглинала. Останні роки імперія веде проти нас справжню демографічну війну: винищує цивільне населення, деукраїнізує окуповані території, примушує українську молодь до втечі за кордон у пошуках безпеки.
Під прицілом – майбутні покоління українців. Діти.
У 2023 році Міжнародний кримінальний суд у Гаазі видав ордер на арешт Путіна саме через один із найтяжчих воєнних злочинів – незаконну депортацію українських дітей до Росії. Там із цих дітей намагаються виростити манкуртів – людей без власної пам’яті, коріння та ідентичності, яких у майбутньому можна буде використати для нових імперських воєн.
Путін повторює, що готовий “воювати до останнього українця”. Бо його концепція “одного народу” насправді означає лише одне: цей народ має стати росіянами.
Мусимо визнати, геноцидна політика Кремля вже призвела до катастрофічних демографічних втрат. Яким чином компенсувати завдані збитки – актуальне і водночас болюче для українців питання. Народжуваність не зростає, а уявна перспектива імміграції з Бангладеш перетворилася на чергову вітчизняну “жахалку”, підживлювану ворожими ІПсО.
Але тепер Україна отримує шанс розгорнути негативний процес у зворотний бік. Перестати бути донором для імперського населення, а стати реципієнтом нових громадян, які готові порвати з імперським минулим.
І Україна зараз може робити це не через примус. Не через викрадення дітей і табори перевиховання. Не через етнічну ненависть. А демонструючи волю до життя і перемоги, свою успішність на противагу збанкрутілій імперії. Через створення системи, у якій людина може заслужити право бути частиною української політичної нації через власний вибір і власні дії.
Це може стосуватися не лише етнічних українців у Росії. Імперська модель тримається на величезній кількості пригнічених ідентичностей — від малих народів до людей, які просто більше не хочуть жити в системі брехні, страху, культу ненависті та нескінченної війни.
Україна ж потенційно може запропонувати іншу модель: не імперію підкорення, а політичну націю участі.
Саме тому боротьба з Росією — це не лише боротьба за території. Це боротьба за людей, за ідентичність і за майбутню цивілізаційну модель у всьому регіоні.
Можливо, Україні вже зараз варто думати над створенням ширших і зрозуміліших механізмів інтеграції для тих, хто готовий діяти в її інтересах. Не декларативно “каятися”, а реально працювати, ризикувати, служити, допомагати, воювати за Україну й пов’язувати з нею своє майбутнє.
Одного заклику буде недостатньо.
Нам слід проробити величезну домашню роботу з готовності приймати в співгромадяни людей “з-за порєбріка”. Українців, які шукають повернення до своїх етнічних коренів та тих, хто бажає стати частиною української політичної нації.
Травмоване війною, українське суспільство і так переживає глибокий внутрішній конфлікт через нерівноцінний внесок різних категорій громадян у майбутню перемогу. А тут ще й запрошувати людей з боку ворога?
Це питання суспільного договору і національного консенсусу, питання вибудовування глибокої стратегії повернення людського капіталу. Якщо не укладати суспільний договір з антиімперськи налаштованими екс-підданими РФ, тоді в майбутньому його доведеться укладати з набагато менш інтегрованими культурно міграційними групами.
Існують і більш приземлені проблеми. Теперішня міграційна політика України вражає своєю контрпродуктивністю. Величезна кількість іноземців-ветеранів нашої війни з Росією роками не може дочекатися громадянства. Існують ганебні приклади депортацій – зокрема прямісінько у руки ворога.
Час зрозуміти: це питання виживання, а тому бюрократія повинна відходити на другий план, надаючи більше простору для залучення людей з інших країн до української політичної нації. І етнічна приналежність може бути лише одним із факторів такого залучення, але не єдиною умовою. Врешті в самій Україні є тисячі людей, які мають змішані шлюби з громадянами й громадянками РФ, які прожили в Україні значну частину свого життя, проте через застарілі законодавчі норми й бюрократичні перепони не можуть отримати українське громадянство. Попри те, що за цю війну вони зробили свій внесок в наближення перемоги для України. Такі приклади й історії мені особисто також відомі.
Держави XXI століття конкурують не лише за території. Вони конкурують за людей, за таланти, за мотивацію, за сенси та за моделі майбутнього. І якщо Україна навчиться перетворювати людський ресурс імперії на власну силу, це може стати одним із найефективніших інструментів руйнування російської парадигми зсередини.
Не лише через дрони, ракети чи міжнародний економічний тиск. А через руйнування головного фундаменту імперії — віри в те, що бути частиною Росії престижніше, сильніше й перспективніше, ніж бути собою.
Саме в цей момент імперія починає програвати по-справжньому.
