Усі історичні процеси так чи інакше мають своє відображення у минулому. Рушійна сила історії піднімається по спіральним сходам і у вирішальні моменти життя людини, народу або нації повторюється на одній і тій самій вертикальній осі. Ця вирішальна вісь немов точка невороття визначає подальший розвиток. Вона або спонукає повертатись на те ж саме коло, або дозволяє піднятись над собою…
Події на Закарпатті в липні 2015 року під час яких відбулись збройні зіткнення бійців добровольчого батальону “Правий Сектор” із кримінальними угрупуваннями, які спирались також на підтримку працівників міліції та спеціальних підрозділів без розпізнавальних знаків розділили думки української спільноти на два лагері.
Одні вважали це “переділом кримінальних потоків”, інші — “боротьбою проти корупції та свавілля”, але наявність третьої сторони, яка так само, як і під час подій на Майдані, окупації Криму та Донбасу спонукала до загострення конфлікту роблять ці припущення, як мінімум, не повними. Побачити загальну картину подій та скласти об’єктивне враження заважає упереджене ставлення політиків, журналістів, культурних та соціальних діячів, тому, коли настає час вирішення питання, чи підніматись нам над собою, чи знову заходити на те саме коло і наступати на ті самі граблі варто звернутись до записів тих, хто вже проходив це коло до нас і хто вже бачив, які пастки можуть очікувати на тернистому шляху до свободи.
За словами народного депутата Сергія Лещенко: “Країна опинилася в заручниках у людей, які влаштували стрілянину з гранатометів на кордоні з Євросоюзом”.
Нижче опублікована стаття була надрукована в різдвяному числі тижневика “Шлях Перемоги”, Мюнхен, 1955 рік, під авторством Степана Бандери. Вона розглядає українську післявоєнну політичну діяльність і стверджує пропущення багатьох нагод через погоню за ілюзорним союзництвом із західніми силами; одночасно вона перестерігає перед помилкою розглядати український революційно-визвольний рух, як лише політично-мілітарну кампанію, вона показує його, як глибинний та багатогранний процес.
“Наближається десятиріччя від закінчення другої світової війни. За той час довелось зробити багато переоцінок, коли йде про міжнародній уклад сил та про ініціятиву й формуючу ролю головних чинників.
Світлина УПА
Лінії й методи більшовицької експансії, проводжуваної за той час із незвичайною послідовністю й успіхом, не були несподіванкою для обізнаних з московським імперіалізмом, зокрема ж, з більшовизмом. Але цей факт, що вільний світ, особливо західні держави, так легко до того допустили, викликав глибоке розчарування у кожного, хто хотів вбачати у Заході певного захисника перед большевицьким поневоленням. Не тільки боротьба УПА проходила за повної байдужости західніх держав. Так само союзницькі зобов’язання й гарантії Заходу супроти тих народів, які у висліді війни опинилися під більшовицькою займанщиною, не були дотримані й ані трохи не помогли тим народам. Авторитет західніх великодержав докраю підкопало те, що вони не тільки що не здобулися на успішне підтримання протибольшевицької боротьби інших народів, але цим самим допустили до незвичайно для них небезпечного зросту більшовицької сили.
Цілий повоєнний розвиток наглядно показав, що сліпа орієнтація на визволення силами Заходу народів, поневолених московським большевизмом, не має реальних основ. Західні держави не ведуть жодної політики в цьому напрямі й не видно навіть таких поважніших планувань. Їх політика не виходить поза межі концепції “мирної коекзистенції” на підставі збереження існуючого стану.
“Мінськ-2”
Тому й всі течії і групи, які в основу визвольних змагань кладуть орієнтацію на вирішну допомогу західніх держав, і до їхньої політики хотіли б достосовувати українську політику — йдуть безвиглядними манівцями. Те, що мало б бути реальним розрахованням, є тільки порожнім бажанням, цілком далеким від дійсности.
За десять років української повоєнної політичної діяльности на еміграції через погоню за ілюзорним союзництвом з західніми силами та за їхньою допомогою витрачено чимало енергії, спричинено багато шкідливих конфліктів та знівечено багато цінних здобутків і важливих позицій української самостійницької політики. Ефектів, які можна б враховувати, як поважний причинок для визвольної справи, немає з того жодних. Якщо б ще й ціла закордонна частина визвольно-революційного руху була пішла на той шлях сліпої орієнтації на зовнішні сили та достосування до їхніх бажань, тоді цілість української самостійницької дії за кордоном стояла б сьогодні в безвихідному сліпому куті. Від західніх держав ми всі разом не здобули б тривкішої бази для визвольних змагань, так само, як її не здобули ті групи, що її добивались за всяку ціну. Бо генеральна лінія політики тих держав ніяк не давала на це змоги. Натомість ми були б затратили власну силу і базу самостійницького руху, що їх творить концепція власних сил, і повну незалежність у формуванні його внутрішнього змісту і дій.
Добровольці Божої Чоти
Ще гірші наслідки для визвольного руху виникнули б із переставлення його боротьби на Рідних Землях на орієнтацію на зовнішні сили і їх допомогу. Тоді б сьогодні ми стояли перед його дійовим заламанням. Західні держави при своїй політиці не зважуються, ані не спроможні дати протибольшевицькій революційній боротьбі в Україні реальну підтримку. Ідейно-політична дискредитація руху перед народом через орієнтацію на політику Заходу, що ввесь час шукає співжиття з большевизмом, — знищила б увесь ґрунт впливу й визвольницької дії цього руху.
Переглядаючи розвиток подій за останнє десятиріччя, знаходимо в ньому дуже виразне ствердження, що концепція власних сил, повна самобутність і незалежність українського визвольного руху, як на Батьківщині, так і за кордоном — єдино певні і реальні. Правда, наші власні сили і спроможності, які в сучасному положенні можемо мобілізувати до визвольницької боротьби, — малі в порівнянні з тими силами й засобами, які входять в гру обабіч світового фронту. Але вони певні, на них можна будувати визвольну акцію в кожній ситуації й ними можна зрушити до боротьби за самостійність увесь народ.
Десятирічний повоєнний розвиток подій виявив, що концепція поборювання самого тільки режиму СССР — помилкова. Як у західній протибольшевицькій пропаганді, так теж і в політично-публічній роботі деяких українських середовищ спрямовувано головне вістря проти сталінізму як системи, опертої на диктатуру однієї людини та його прибічної кліки. Таким чином легковажено, а подекуди й вибілювало саме джерело лиха — комуністичну доктрину. А вона, як світогляд та суспільно-політична система, спарована з історичним московським імперіалізмом, породила всі страхіття большевизму.
Сталін, Путін, хто наступний? Імперські національні цінності.
За таким ставленням проблеми приховувалась надія, що персональні зміни чи інші внутрішні потрясення на верхах режиму можуть довести до заламання або поважного переродження більшовицької системи. Тим часом Сталін помер, зліквідували Берію і жодного катаклізму, ані глибших змін у напрямі послаблення більшовизму не було. Це унагляднило безпідставність всяких сподівань на послаблення більшовицького тиску в наслідок внутрішніх змін у самому режимі.
Більшовизм — це тоталітарна система не тільки в сенсі всеохоплюючої й безоглядної диктатури режиму в усіх ділянках життя, але ще більше в тому, що всі елементи більшовизму, від доктрини до практики, творять одну цілість, є нерозривно сплетені, так що одно з другого виникає, одно одного підтримує. Побороти більшовизм можна тільки при повному неґуванні всіх його складників.
Було б цілком помилковим розглядати сучасний український визвольно-революційний рух, як тільки політично-мілітарну кампанію, яку розраховано на переведення протягом обмеженого часу й у відповідній ситуації прийнятих стратегічних планів, на чому дія цього руху закінчувалась би перемогою або невдачею. Такий рух не мав би ані надії, ані змоги розвиватися в існуючій, повоєнній ситуації, якщо б він був поставлений на дію тільки за такого положення, яке дає вигляди на усунення большевицької займанщини загальним збройним повстанням, з використанням догідних міжнародніх, чи внутрішньо-імперіальних ускладнень.
В однобічному розумінні виключної мілітарної стратегії розвиток визвольно-революційної боротьби в Україні за останнє десятиріччя виглядав би цілком неуспішним. Бо хоча при кінці війни і було змобілізовано поважну революційно-військову силу — УПА та її діями створено велике піднесення революційних настроїв серед народу, особливо на Західніх Землях, одначе не було змоги підняти загальне збройне повстання. Так само не було можливости тримати цілість змобілізованих сил, зберігаючи їх для збройної боротьби в догіднішій ситуації. У дальших повоєнних роках, від 1948 р., в найважчих умовах підпільного побуту і боротьби поступово значно зменшилися дійові революційні кадри в Україні, зокрема відділи УПА та їхні збройні акції. Але оцінювання проблеми національно-визвольної революції виключно під один кутом мілітарно-стратегічної доцільности — цілком помилкове, бо воно не узгляднює цілої суті революції.
Добровольці воюють за майбутнє України
Український визвольний рух це багатогранний процес внутрішньо-духового й політичного переродження нації та боротьби з московським більшовизмом; самобутність і вільний розвиток у всіх ланках життя, за національно-державну самостійність. Процес внутрішнього формування народу, від глибинних, духових основ до ідейно-політичної й дійово-революційної мобілізації — є істотним, підставовим складником визвольної революції, без якого сама технічна боротьба заниділа б, як річка з висохлими джерелами.
Могло б бути інакше, якщо б ворог поневолював Україну тільки в площині політичній, державно-адміністраційній та економічній, як це буває в деяких колоніяльних системах, а внутрішньо-субстанціональне життя і розвиток нації не були б окупацією. Тоді могли б бути оправданими покладення всієї ваги визвольного змагання на матеріальну, збройно-політичну боротьбу. Таке зосередження всієї уваги на цей відтінок і ставлення на перше місце мірила оперативної, стратегічної й тактичної доцільности застосовується теж в повстанському етапі визвольної революції, коли йдеться про те, щоб змобілізувати всі можливі сили, підняти весь народ на безпосередню, збройну боротьбу та найраціональнішим способом досягти перемоги над ворогом.
Московська система поневолення. З покоління в покоління.
Та в нашому положенні і на сучасному етапі визвольно-революційного змагання правлять розвиткові закони безупинного, довгочасного революційного процесу, затяжної боротьби, яка ведеться передусім за душу народу. Ціла система московсько-більшовицького поневолення України спрямована на знищення душі української нації, духової самобутности й самостійности українського народу. Більшовицька Москва намагається розкладом і знищенням духовного єства української нації перетворити її фізичну субстанцію на новітніх яничар — “совєтський народ”.
Найважливішим змістом цьогочасної визвольно-революційної діяльности мусить бути саме оборона, підтримування, плекання і поширювання тих найголовніших духових вартостей народу, на які йде головний наступ ворога. Цією боротьбою відбиваємо нищівні атаки більшовизму, підтримуємо іскру самостійного життя української нації та продовжуємо будування прийдешнього визволення. Усі ці три моменти найважливіші, вони необхідні для самостійності України та між собою нерозривно пов’язані.
В такому розумінні процес визвольно-революційної боротьби на теперішньому етапі не є тільки ступенем на дорозі до визволення. Він є передусім найважливішим чинником і свідоцтвом життя й живучости нації. Щоб розвиватися, щоб здійснювати свої цілі, треба найперше жити. Як людський, так і національний організми доти живуть, доки в них не згаснуть власні життєві рушії. За фізичне збереження народу змагається кожна одиниця й національна спільнота безнастанно і, можна сказати, автоматично; інстинкт фізичного самозбереження діє в народі скрізь, з великою напругою. А духове збереження лежить на відповідальності, зусиллях і боротьбі вибранців. Підготовляти їх, організувати та скеровувати до революційної дії серед народу, проти смертоносного натиску ворога — це одне з головних і найвідповідальніших завдань революційної, націоналістичної Організації.
Якщо розглядати визвольно-резолюційний рух в такому світлі, коли йдеться не тільки про план і стратегію визвольної боротьби, але одночасно про саму підставу, про вдержання життєвого вогню для самостійності нації — тоді всі складники і прояви цього змагання набувають властивого їм значення. Усвідомивши собі, що така боротьба необхідна, неминуча, що тільки через неї можуть здійснитися ті всі найвищі ідеї, пориви, прагнення, які зосереджені в ідеї Української Самостійної Соборної Держави, — потрапимо прикладати і належну мірку до всіх елементів революційного процесу”.
С.Бандера, 1955 рік.
