Замість передмови
До редакції групи InformNapalm надійшов лист зі статтею-оглядом про причинно-наслідкові зв’язки російської агресії проти України. Дуже часто в діалозі з мешканцями східних областей ми стикаємось з формулюванням: «Якби не було «Євромайдану», то й РФ не напала б на Україну». Але мало хто хоче копнути глибше і подивитись на проблему під іншим кутом, що виведення революції на стадію агресії було частиною плану вторгнення.
…
Для того, щоб чітко визначити, як вирішити той чи інший конфлікт, необхідно не менш чітко уявляти собі причини та цілі сторін цього конфлікту.
Вочевидь, що в наших умовах ми маємо конфлікт з Російською Федерацією. Причини його називають різні, але вже можна дійти висновку, що активна фаза конфлікту почалася з моменту Вільнюського саміту (листопад 2013 року), на якому планувалося підписання угоди між Україною та ЄС. Зрив підписання цієї угоди призвів до активізації протестних настроїв в Україні (Євромайдан).
Що було потім? Абсолютна більшість дослідників «Революції гідності» розглядають лише очевидні речі: образу людей через відтермінування надії (хоча й примарної) на покращення власного життя внаслідок зближення України з Європою; накопичення недовіри, а у багатьох навіть ненависті, до чинної влади; можливість для опозиційних політиків суттєво змінити свій статус; можливості для США і країн Європи змінити наявний баланс сил у регіоні. Але при цьому якось замовчується роль Росії. Або, якщо й не замовчується, то зводиться до банальної підтримки режиму Януковича.
Однак, до цього часу не отримані відповіді з багатьох питань, безпосередньо пов’язаних з Майданом. Наприклад, «навіщо був потрібний показовий силовий розгін «затухаючого» Євромайдану?», «Чому, якщо навіть влада не бажала виконувати якісь з вимог Майдану, не можна було силовим шляхом (але без жертв) його завершити?» «В чому полягала необхідність використання снайперської зброї на ураження, якщо активність Майдану була практично однаковою і, тим більш, групою перемовників були досягнуті певні домовленості?», нарешті «Чому так швидко втік з країни легітимний (на той час) Президент, дуже терміново виведені з Києва сили міліції та внутрішні війська (збільшення загрози реально не було)?»
Можна, звісно, пояснити все, що трапилось, суцільним непрофесіоналізмом тієї влади та силових структур. Але навряд чи це так. Національний інститут стратегічних досліджень при Президенті України ще в 2011 році провів детальне дослідження радикальних форм виявлення соціального протесту і визначив найоптимальніші засоби стабілізації ситуації: «Беркут» і внутрішні війська були цілком підготовлені та забезпечені усім необхідним, мали реальний досвід нейтралізації громадських заворушень, нещодавно, у 2012 році – на «п’ятірку» забезпечили проведення Євро-2012… Тобто, не було ніякого непрофесіоналізму. Чому ж все трапилось саме таким чином?
Далі – припущення (хоча фактів більш ніж достатньо): нинішні події в Україні детально планувалися у Кремлі, починаючи з 2010 року, а саме – з моменту початку практичної підготовки до асоціації України з ЄС (прийняття відповідного Закону України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», підготовка тексту угоди про асоціацію та ін.). У підтвердження цього: «лобіювання» повністю підконтрольних Росії керівників українських силових структур і Служби зовнішньої розвідки; політична, медійна і фінансова підтримка проросійських політичних сил і громадських організацій; створення Сил спеціальних операцій, призначених для виконання задач за межами Російської Федерації і, що примітно, вивчення іноземних мов до програми підготовки особового складу не входило, тобто від самого початку припускалось [ведення] дій на територіях з російськомовним населенням.
Мотиви у Росії були. І зараз є. До того ж дуже сильні.
До основних можна віднести:
Зовнішньополітичні:
- загроза втратити контроль над українською владою і, відповідно, вплив на всі області життєдіяльності України;
- загроза суттєвих втрат власної значущості у світовій політиці (за рахунок втрати впливу на країну, яку в світі ніколи досі не сприймали окремо від самої Росії);
- приклад України, в разі успіху, міг стати орієнтиром для інших країн, що входять до сфери впливу Російської Федерації – Казахстану, Білорусі, Арменії, та й для суб’єктів федерації в самій Росії (на тому ж Кавказі, наприклад);
Внутрішньополітичні:
- сукупність наведених вище зовнішньополітичних факторів (разом з іншими) неминуче могла призвести до зміни політичної еліти в самій Росії;
- і навпаки – якщо не дати всьому цьому відбутися (і навіть більше – відібрати Крим), то можна забезпечити правлячій еліті спокійне комфортне існування на довгі роки: «Крим – НАШ», чергова перемога над «фашистами та бандерівцями»…
- нагода абсолютної консолідації російського суспільства, відволікання його уваги від власне російських проблем за рахунок створення образу ворога, до того ж не розпливчастого і недосяжного «світового імперіалізму», а досить конкретного – «зомбованих укрів» і «київської фашистської хунти», які, до того ж «гноблять» і навіть «нищать мирне російськомовне населення»;
Енергетичні:
- можливість здобуття Україною цілковитої енергетичної незалежності за рахунок власного видобутку газу в Криму (2 платформи) і початку видобутку сланцевого газу (найкрупніше родовище – біля Слов’янська). Це неминуче призвело б до перегляду газових контрактів, різкого зниження об’ємів закупівлі російського газу і суттєвого збільшення ставки транзиту;
Економічні (окрім неминучих втрат в енергетиці):
- і Росія і Україна постачають на багаті західні ринки здебільшого сировину і енергоресурси. Після підписання асоціації з ЄС Україна могла опинитись у більш вигідному становищі. Відповідно – це загроза для російської металургії, хімії та низки інших галузей. Теж саме – в енергетиці;
- можливість масового заповнення російського ринку європейськими товарами з території України, що через деякий час зробило б Україну більш успішною, ніж могутня Російська Федерація;
Військові:
- практично невідворотнє прийняття Україною курсу на вступ до НАТО після підписання [угоди про ] асоціацію з ЄС. Тут навіть не важливо, хто саме знаходився б при владі – Партія регіонів чи опозиція. В будь-якому разі, знаючи, що зближення з Європою діє на Росію як червона ганчірка на бика, [Україні] довелось би забезпечувати свою військову чи навіть національну безпеку. Крім того, вступ до НАТО позбавляє владу від необхідності створювати, розвивати і утримувати такі власні Збройні Сили, які б відповідали характеру військової загрози;
- контроль над Кримом. Наявність потужної російської військової бази в Криму дозволяє повністю контролювати акваторію Чорного моря, без перешкод перекидати війська до Криму, утримувати достатню кількість кораблів і підводних човнів зі стратегічними і оперативно-тактичними
ракетами та ін. Крім того, [Кримський півострів] має стратегічне значення як плацдарм для розгортання ударного угрупування військ на випадок подальшої ескалації подій;
Сукупність наведених вище мотивів і необхідність реагувати на зміни зовнішньополітичного курсу України, швидше за все, і призвела до ситуації, що склалася на сьогодняшній день.
В жовтні – листопаді 2013 року Кремль, вірогідно, розглядав два основних варіанти [розвитку] подій:
- Створення умов для встановлення в Україні жорсткої диктатури Януковича, що швидше за все відвернуло б країни Європи та НАТО від України. В цьому разі Росія одразу б досягла усіх своїх цілей: Україні довелось би «поділитись» власною ГТС, Україна гарантовано не підписала б угоду про асоціацію з ЄС та не вступила б до НАТО. У підтвердження цього варіанту можна навести численні факти присутності співробітників ФСБ у всіх силових структурах України під час Майдану, безпосередню допомогу Україні спецзасобами для міліції та внутрішніх військ, відповідну інформаційну підтримку режиму Януковича і цілковите засудження Майдану російськими ЗМІ. Навіть більше: російський слід чітко присутній в викраденнях і допитах активістів Майдану, в інструктажах наших силовиків…;
- Якщо перший варіант не спрацював (як це й відбулось насправді), передбачався перехід до другого варіанту, сутність якого полягала в розпалюванні громадянської війни в Україні, розпад єдиної суверенної держави на кілька республік (Югославський варіант) або кілька окремих територій з невизначеним статусом (за прикладом Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії). Причому, більшість цих нових суб’єктів, за умовчанням, в усьому б залежала б від Російської Федерації.
Хроніка подій в Україні дозволяє дійти висновку, що спочатку було розпочато перший варіант. Після того, коли аналітики Кремля зрозуміли, що команда Януковича неспроможна встановити необхідну диктатуру – перейшли до другого варіанту.
Окреме питання – що має робити Україна сьогодні? Як розв’язати цей конфлікт?
С точки зору конфліктології будь-який конфлікт розв’язується або в разі досягнення однією з сторін протистояння своїх цілей (тобто в разі перемоги) або в разі досягнення компромісу.
Застосовуючи системний підхід, можна запропонувати такі варіанти:
- Здатися, тобто прийняти умови Російської Федерації: гарантувати невступ України в НАТО, визнати втрату Криму, змінити умови асоціації з ЄС з урахуванням інтересів Росії. Гарантії невступу України в НАТО Кремль вбачає або у федералізації України (причому таким чином, щоб будь-який з регіонів міг блокувати рішення інших; наприклад, хоче Україна [вступити] в НАТО, [але] Донбас блокує [це рішення], і [тому] воно не приймається), або в постійній присутності в Україні вогнища нестабільності (з особливим статусом), що контролюється Росією.
- Частково виконати вимоги Кремля, тобто піти на певні поступки, розраховуючи на позитивну (для України) динаміку розвитку ситуації. Швидше за все, саме цей варіант обрано зараз. Позитивну динаміку створюють санкції, певні антивоєнні настрої в самій Російській Федерації і …час (звісно, якщо за цей час відбудуться позитивні зміни в самій Україні).
- Усіма силами намагатись вступити в НАТО, з розрахунком на те, що нинішні проблеми України в сфері оборони стануть проблемами усього Північноатлантичного альянсу і, відповідно, будуть розв’язані.
- Намагатися не те, щоб виграти цю «війну», а створити для агресора такі умови, за яких подальше застосування військових сил буде недоцільним. Цього можна досягти за рахунок збільшення втрат противника ([щоб зробити їх] значно більшими, аніж планувалося), за рахунок демонстрації реальної готовності боротися до перемоги (або до кінця), за рахунок створення реальних воєнних загроз на території супротивника , нарешті – через перехід від локального застосування власних збройних сил до дійсно Народної, Вітчизняної війни.
Будь-який з названих способів є здатним вирішити наявний конфлікт. Однак під час вибору та реалізації якого-небудь з них важливо пам’ятати два правила:
- Ніколи за всю історію людства сторона, яка капітулювала (здалась), не починала жити краще. Навпаки, 99% населення отримували [такі] умови життя, що були значно гіршими, ніж до капітуляції. 1% використовувався агресором в якості доглядачів.
- Агресор відмовляється від своїх планів тоді й тільки тоді, коли реальні загрози для його власного існування починають превалювати над потенційними вигодами від подовження агресії.
Майкл Лайбарджер
29 вересня 2014 року
Переклад Natalya Nadynska