У першій частині цієї статті ми розглянули основні причини, через які Україна активно працює над скороченням присутності і впливу організації, яка називає себе Російська православна церква (РПЦ). У цій частині ми спробуємо спростувати деякі з улюблених постулатів російської пропаганди, які супроводжують процес возз’єднання та автокефалії українського православ’я.
Згадаймо головних дійових осіб:
Російська православна церква (РПЦ)
Українська православна церква Московського патріархату (УПЦ-МП)
Українська православна церква Київського патріархату (УПЦ-КП)
Українська автокефальна православна церква (УАПЦ)
Православна церква України (ПЦУ)
Досліджуючи матеріали для цієї статті, автор не міг не подивуватися професійній якості пропаганди і майже лякаючій ефективності російських державних ЗМІ. Вони дуже точні і послідовні у виборі термінології. На RT Православна церква України завжди “розкольницька”, чи то в заголовку, чи то в тексті. Текст зазвичай містить цитату від “експерта”, тобто священнослужителя РПЦ, або дружньої помісної церкви, наприклад, болгарської або сербської. ТАРС завжди уповноважений заявляти про ПЦУ як про “так звану” або “організацію під назвою Православна церква України”. Обидва видання пишуть по-західному професійні репортажі про ті чи інші події, а потім додають кілька різко сформульованих і емоційно забарвлених цитат. Виходить дуже контрастно, жваво і переконливо. Ось приклад репортажу RT:
Варфоломій оголосив про своє рішення задовольнити прохання України про створення власної православної церкви, незалежної від Москви, в жовтні минулого року. Російська православна церква відреагувала на цей спірний крок, розірвавши всі зв’язки з Вселенським патріархатом у Константинополі. Надання самоврядування новій Українській Церкві було “неканонічним і незаконним … Такі діяння спровокують тільки біди, поділ та гріх”, – заявив РІА-Новини представник Української православної церкви Московського патріархату Василь Анісімов. Розкол в православному світі, викликаний рішенням Варфоломія, може тривати “десятиліттями або навіть століттями”, – заявив представник Московського патріархату митрополит Іларіон.
Або, наприклад, цей заголовок ТАРС:
Російський патріарх попереджає: розкольники приведуть Україну до духовної смерті
Геніально, чи не так?
Отже, розгляньмо суть деяких з цих пропагандистських послань.
.
“Українське політичне керівництво втручається в церковні справи”
Згідно з православним каноном, правитель держави має право просити про автокефалію для церкви в своїй державі. Саме це і сталося у випадку зі зверненням президента Порошенка про надання незалежності ПЦУ від РПЦ. Він також виступив посередником у переговорах про об’єднання між УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ.
Президент Порошенко також керувався дуже вагомими міркуваннями державної безпеки, які ми розглянули в попередній частині.
Ми також проілюстрували, як виглядає справжнє втручання в церковні справи, коли ФСБ і Адміністрація президента РФ фактично контролюють ієрархію РПЦ і проводять негласні операції в Україні через УПЦ-МП.
Тепер, згідно з прийнятим законом, УПЦ-МП зобов’язана перейменуватися в “Російську православну церкву в Україні”, і це також постійно згадується в російських ЗМІ як “грубе втручання” в справи церкви. Діяльність церков зазвичай регулюється державами, і Україна тут не є винятком. Після заснування єдиної і визнаної ПЦУ, Україна має повне канонічне і юридичне право вимагати перейменування церкви, що є у підпорядкуванні РПЦ. З іншого боку, якщо Росія – “дружня країна”, а росіяни – “братський народ”, то назва “Російська православна церква в Україні” не повинно створювати ніяких незручностей для УПЦ-МП. Чи все ж таки російські ЗМІ і РПЦ чогось недоговорюють про реальний стан справ з “братньою любов’ю”?
УПЦ-МП є самокерованою і в значній мірі незалежною від Москви, в той час як Константинополь матиме більший вплив на управління ПЦУ. Автокефалія не справжня, оскільки на чолі ПЦУ не стоятиме патріарх
Дійсно, РПЦ надає УПЦ-МП досить широку автономію у внутрішніх справах, але в статуті церкви також є правила, які роблять її залежною від РПЦ, а саме: предстоятель УПЦ-МП затверджується або “благословляється” патріархом РПЦ; рішення місцевого та архієрейського соборів РПЦ є обов’язковими для УПЦ-МП; вищим церковним судом для УПЦ-МП є суд архієрейського собору РПЦ; УПЦ-МП спілкується з іншими помісними церквами тільки через РПЦ.
Крім того, єпископи УПЦ-МП беруть участь в архієрейських соборах РПЦ, тобто є частиною ієрархії РПЦ. Це має безпосереднє відношення до закону, який зобов’язує УПЦ-МП змінити назву на “РПЦ в Україні”.
З іншого боку, текст томосу про автокефалію для ПЦУ не містить будь-яких обмежень її автономії чи праву спілкуватися безпосередньо з іншими помісними церквами. У ньому є рекомендація звертатися за розв’язанням складних церковних суперечок до Вселенського патріархату.
Предстоятель ПЦУ дійсно буде мати статус митрополита. Це нормально для нової автокефальної помісної церкви. Статус патріархату може бути отриманий пізніше, при дотриманні певних вимог. Єдиним винятком з цього правила була Грузинська православна церква, яка отримала статус патріархату разом з томосом про автокефалію як одна з найстаріших помісних християнських церков у світі.
Захід втручається в український політичний процес, пов’язаний з автокефалією
Розглянемо пару прикладів “західного втручання”.
Держдеп США підтримав прагнення до незалежності українського православ’я від Росії. У кінці вересня 2018 року представник Держдепартаменту Хезер Науерт заявила: “Сполучені Штати рішуче підтримують свободу віросповідання, в тому числі свободу для учасників різних груп визначати свою релігію відповідно до своїх переконань і вільно сповідувати свою віру без втручання держави. Сполучені Штати поважають право релігійних лідерів і послідовників православної віри України домагатися автокефалії відповідно до своїх переконань”.
Також 21 грудня 2018 року новообраний предстоятель ПЦУ провів телефонну розмову з Майком Помпео. За підсумками бесіди Держдеп випустив офіційну заяву для ЗМІ. Помпео закликав Епіфанія поважати право українців на віросповідання на власний розсуд. З нагоди цієї бесіди ТАРС опублікував статтю під заголовком “Кремль різко розкритикував” безпрецедентне “втручання США в релігійні справи”…
Ось більш-менш і все “західне втручання”. Варто відзначити, що всі ці дії були публічними та відкритими.
З іншого боку, Росія показала, як виглядає реальне втручання в церковні справи: РПЦ фактично є підрозділом ФСБ, а УПЦ-МП – широкою і практично неконтрольованою агентурною мережею, а також платформою для підривної російської пропаганди в Україні. Серед “креативних” спроб втручання в українську політику навіть було промацування можливостей впливу на поведінку президента Януковича через його духівника, священика УПЦ-МП.
“Процес автокефалії обумовлений суто політичними мотивами”
Почасти це так. У новітній українській історії питання про автокефалію гостро постало на початку дев’яностих, відразу після розпаду Радянського Союзу і відновлення Україною незалежності. У 1992 році УПЦ-КП відокремилася від УПЦ (яка згодом стала називатися “УПЦ-MП”, щоб уникнути плутанини). До початку російської агресії проти України в 2014 році існував якийсь статус-кво, коли в країні паралельно діяли три православні церкви. Це так-сяк влаштовувало всіх православних вірян України. УПЦ-КП і УАПЦ були сильнішими в центрі і на заході України. УПЦ-МП мала стійке положення на сході і півдні, і нечисленні парафії УПЦ-КП існували для національно-орієнтованої частини вірян у цих областях. Але саме політика – політика Росії з її збройною агресією проти України – кардинально змінила цей стан речей. Різке невдоволення поведінкою УПЦ-МП, її відкритою проросійською пропагандою, її укриванням бойовиків та їхньої зброї, її роллю в одеській трагедії, відмовою відспівувати полеглих українських солдатів – всі ці та багато інших фактів вплинули на настрої серед православних вірян і в суспільстві в цілому, значно посиливши настрої на підтримку церковної незалежності українського православ’я від РПЦ.
Православні “активісти” блокують проходження колони української армії на Донбасі в 2014 році. Зверніть увагу на міцних чоловіків на полях фотографії, які “допомагають” літнім і тендітним “активістам”
Згідно з опитуванням Центру Разумкова, в серпні 2018 року частка українців, що підтримують створення єдиної помісної автокефальної православної церкви в Україні, досягла 35%, що є найвищим показником за всю історію незалежності України. Інші опитування дали ще більш високі показники – 37% або 39%.
Докладний аналітичний огляд Центру Разумкова про релігійне і духовне самовизначення українців демонструє цікаві тенденції в 2010-2018 рр. Неухильно знижується підтримка ідеї про те, що православ’я в Україні має бути частиною РПЦ (з 22% до 9%). Загальна довіра до лідера РПЦ Патріарха Кирила (Гундяєва) за десятиліття сильно впала (з 44,4% до 15,3%), в той час як недовіра до нього значно зросла (з 21,6% до 44,6%). Тренд був особливо гострим з 2014 по 2016 роки. Совпадєніє?
Довіра громадян України до патріарха Кирила (Гундяєва)
Ми можемо зробити висновок, що процес автокефалії обумовлений, серед іншого, підтримкою з боку населення і відповідною соціологією. Однак основна причина такої соціології є дійсно політична – війна. Війна, яку Росія розв’язала проти України, використовуючи церкву як один з видів гібридної зброї.
“Вірянам і духівництву не потрібна автокефалія”
У тому ж аналітичному огляді Центру Разумкова (стор. 16) показано, що від УПЦ-МП протягом вже більше десяти років віряни переходять в УПЦ-КП; частка УПЦ-МП серед православних вірян в Україні знизилася з 34,5% до 19,1%, тоді як в УПЦ-КП зросла з 22,1% до 42,6%. Віряни роками голосували ногами проти української філії РПЦ.
Самоідентифікація православних вірян по церквах в Україні з 2000 по 2018 рік
Ще одна цікава тенденція 2017-2018 років – підтримка ідеї єдиної православної церкви, незалежної від РПЦ; навіть серед прихильників УПЦ-МП вона виросла з 15% до 25%.
Зусилля по об’єднанню і автокефалії для українського православ’я були зроблені спільно Президентом України та ієрархами двох з трьох православних церков (УПЦ-КП і УАПЦ). Проводилися консультації зі священиками і мирянами про об’єднання і автокефалію. В результаті десять єпископів УПЦ-МП висловили готовність взяти участь в Об’єднавчому соборі. Тільки двоє змогли прийти до Софійського собору в призначений день. Один з двох, митрополит Симеон (Шостацький), надалі розповідав про безпрецедентний тиск і особисті загрози у зв’язку з участю в Соборі.
Ще одним показником готовності церковних громад залишатися під владою РПЦ є ця карта, на якій показані переходи парафіяльних церков і соборів ПЦУ. Станом на 29 грудня в ПЦУ перейшли 22 парафії, 2 січня 2019 року на карті були 31 парафія і 2 собори; на 15 січня вже 69 парафій і 2 собори.
Процес автокефалії ПЦУ поглиблює розкол в Україні та веде до розколу в світовому православ’ї
Російські державні ЗМІ, які зазвичай працюють за методичками Геббельса, звинувачуючи іншу сторону в тому, що робить сама Росія. Насправді в центрі процесу автокефалії з самого початку було саме об’єднання трьох православних церков в Україні. Це навіть вписано у звернення до Всесвітнього патріархату, оскільки автокефалію просили для ПЦУ, єдиної помісної православної церкви, яку ще треба було створити.
До створення об’єднаної ПЦУ в Україні паралельно діяли три православні церкви: УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ. УПЦ-МП, будучи “самокерованою” частиною РПЦ, вела агресивну пропаганду проти двох інших церков, тавруючи їх як “розкольницькі”, “безблагодатні” і негідні діалогу. Митрополит Симеон (Шостацький), колишній єпископ Вінницький і Барський в УПЦ-МП, сказав у недавньому інтерв’ю, що “вони зомбували людей” в сенсі ставлення до двох інших церков, і що він жалкує про це. РПЦ також використовувала свій величезний вплив на Вселенський патріархат, щоб підтримувати відлучення УПЦ-КП/УАПЦ і анафеми на їхніх ієрархів. Коротко кажучи, УПЦ-МП робила все, що було в її силах, щоб викорінити будь-який православний церковний рух, не орієнтований на Росію, не піклуючись про духовне спасіння величезного числа вірян, які відносили себе до “безблагодатних” і “розкольницьких” УПЦ -КП і УАПЦ.
Однак саме існування УПЦ-КП (заснована в 1991 році) і УАПЦ (заснована в 1990 році) є переконливим доказом прагнення значної частини українського духівництва та вірян бути незалежним від РПЦ, головним чином з причин розглянутих у першій частині цієї серії. РПЦ, як знаряддя Російської Федерації, більше 26 років не робила нічого для подолання розколу і розладу в українському православ’ї. Ситуація поступово досягла критичної точки, коли більше половини православних в Україні відвідували, належали або підтримували “розкольницькі” церкви. Ця ситуація вимагала дій, і президент Порошенко втрутився в цю ситуацію, виступаючи як посередник у процесі об’єднання і автокефалії між Вселенським патріархатом, УПЦ-КП, УАПЦ і, звичайно ж, УПЦ-МП.
При цьому у УПЦ-МП був шанс зіграти важливу роль в об’єднанні помісної православної церкви, їхній єпископ швидше за все став би її предстоятелем, проте ієрархи РПЦ і УПЦ-МП рішуче відкинули заклик до єдності православних християн в Україні. Напрошується щиро здивоване “Чому!?”. Єдине розумне пояснення полягає в тому, що РПЦ не вірила, що УПЦ-МП матиме достатнього впливу всередині ПЦУ, тому вони вибрали відкриту церковну війну і підхід “розділяй і володарюй” як щодо України, так і щодо світового православ’я.
РПЦ розірвала всі зв’язки з Вселенським Патріархатом і люто лобіювала серед інших автокефальних церков, щоб ті не підтримували автокефалію для України. Кілька помісних церков по всьому світу різною мірою підтримали позицію і дії РПЦ. РПЦ також зробила агресивні кроки, створивши екзархати в Західній Європі і Південно-Східній Азії. Основні західні ЗМІ назвали розкол через Україну найбільшим розколом у християнстві з часів Великого поділу католицької і православної церков у 1054 році.
Україна є канонічною територією РПЦ. Автокефалія ПЦУ не канонічна. УПЦ-МП – єдина канонічна православна церква в Україні.
Коріння поняття “канонічна територія” лежать глибоко в канонах і канонічному праві. Канони писалися з незапам’ятних часів, спочатку в формі Правил святих апостолів (з 1-го століття нашої ери). У 4 столітті нашої ери вже існувало перше зведення канонів – Апостольські постанови. Перші 5-6 століть існування християнської церкви стали періодом активної законотворчості. Учасниками перших єпископських соборів активно створювалися принципи управління, церковної та територіальної ієрархії і т.п. (тобто канонічні норми), в багатьох випадках як відповідь на гоніння і політичні потрясіння. Пізніша канонічна законотворчість тяжіла до “традицій” (тобто прецедентів), але також враховувала поточні правові, політичні та навіть геополітичні реалії різних країн та імперій. Концепція православного канонічного права більш-менш сформувалася під кінець 18 століття, після Французької революції. Коротко кажучи, православні канони і канонічне право – це одна з найбільш складних і суперечливих правових систем; це суміш нормативного та прецедентного права з релігійними текстами. Тому розрізняти між канонічним та неканонічним – завдання дуже нетривіальне. За відсутності понтифіка і чіткого юридичного підходу, характерного для Римо-католицької церкви, у Православної церкви склалася така структура, коли Вселенський патріарх як “перший серед рівних” є свого роду третейським суддею вищої інстанції в канонічних суперечках.
У суперечці про церковну юрисдикцію над Україною як у РПЦ, так і у Вселенського Патріархату були вагомі аргументи. Фанар діяв на межі своїх повноважень і впливу, але його мотиви і аргументація виглядали сильніше як з етичної, так і з канонічної точок зору. У той же час шалено агресивна позиція РПЦ підірвала усталений порядок у світовому православ’ї.
Щоб з повним правом стверджувати, що її дочірня структура УПЦ-МП є “єдиною канонічною” церквою в Україні, РПЦ повинна бути непогрішною в моральному, історичному та канонічному плані, але це, безумовно, так не є. Канонічне положення самої РПЦ і її автокефалія глибоко сумнівні. Створення Російської церкви в її сучасному розумінні і Московського патріархату було сповнене канонічно суперечливих кроків, самопроголошень, політичного тиску та втручань з боку держави. Москва отримала свою автокефалію в кінці 16-го століття від Вселенського патріарха Єремії, який відвідав Москву, щоб просити економічної допомоги, але був підданий тривалому домашньому арешту і грубому примусу Борисом Годуновим. Сам титул “Патріарха Московського і всієї Русі” відбирали і дарували за власним бажанням такі авторитарні правителі, як цар Петро I і Сталін. Протягом ХХ століття РПЦ фактично стала знаряддям радянської держави. Контроль над ієрархією РПЦ негласно і дуже великою мірою перейшов від КДБ СРСР до ФСБ Російської Федерації.
Автокефалія призведе до насильства, і провина буде лежати на “розкольниках” і українській державі; УПЦ-МП буде пограбована, будуть силові захоплення церков на користь ПЦУ
На доказ цього RT і ТАРС приводять висловлювання ультраправих чи ультранаціоналістичних маргінальних українських політиків з одного боку і наляканих священиків УПЦ-МП з іншого.
При підготовці цієї статті автор розмовляв з кількома представниками вірян і духівництва в Харківській області. Страхи з приводу можливого “пограбування” активно підігріваються серед духівництва УПЦ-МП. Деякі по-справжньому налякані священики виносять зі своїх церков цінності, зокрема старі ікони, побоюючись “силового захоплення” їхніх парафій.
При цьому офіційну позицію української держави озвучив президент Порошенко, який заявив, що ніякі православні громади жодним чином не будуть підштовхувати до вступу в ПЦУ. Зі свого боку МВС України неодноразово доводило свою прихильність до цивілізованого релігійного процесу в Україні, надаючи тисячі поліцейських для забезпечення безпеки різного роду хресних ходів та інших публічних акцій, організованих УПЦ-МП.
З іншого боку, СБУ запобігла можливій кривавій провокації в Києві, запланованій на 13-14 грудня, напередодні Об’єднавчого собору. Згідно з офіційною заявою СБУ, митрополит УПЦ-МП і настоятель Києво-Печерської лаври о. Павло (Лебідь) мав координувати протести проти автокефалії ПЦУ в Києві та інших містах України (о. Павло – яскравий персонаж, також відомий як Паша Мерседес за дорожнє хамство, любов до розкоші та швидких машин). Терористична операція провалилася, тому що громадянин України, завербований росіянами як зв’язковий, звернувся до СБУ. Оперативну розробку довелося припинити та опублікувати попередні результати, щоб не піддавати ризику життя вірян, які повинні були брати участь в акціях протесту, а також не ставити під загрозу проведення Об’єднавчого собору.
RT риторично запитує в одній зі своїх статей по темі: “Чи буде кров?” Судячи з прикладу о. Павла, російські спецслужби спробують про це подбати.
о. Павло (Лебідь) та Сергій Кришталь, російський «козачий генерал», під час туру з іконою царя Миколи II в Україні. Культ вбитого царя і його сім’ї став імперським пропагандистським інструментом для православних вірян в Україні
“Глобальна змова” підриває православний світ – голова Російської церкви
Під час пошуку матеріалів для цієї статті автору особливо сподобався цей заголовок. У цьому матеріалі RT наводиться висловлювання патріарха Кирила про змову проти “єдиної потужної православної сили в світі”. Якщо організація стає мішенню “глобальних змов”, то, ймовірно, настав час переосмислити свої дії і політику.
Відео: Священик УПЦ-МП благословляє бойовиків російської гібридної армії перед боєм
Висновки
Попри численні заяви російської пропаганди, саме РПЦ є істинним джерелом розбрату в українському і світовому православ’ї. На закінчення хочеться процитувати російського історика Євгена Понасенкова, який вдало підсумував реакцію РПЦ на автокефалію ПЦУ: “Не спрацювали ні “возлюби ближнього “, ні “підстав іншу щоку”. Не спрацювали чесноти, якими так пишаються православні християни, а спрацювали гординя, жадоба влади, жадоба наживи, і безумовно, все це призведе до найсумніших наслідків …”
Патріарх Кирило (Гундяєв) і багато ієрархів РПЦ є послідовниками іредентистської та імперської ідеології “російського світу”. РПЦ повторює або, скоріше, віддзеркалює імперську політику Кремля, де Україна має право на існування лише як сателіт Росії, неважливо єдина або розділена. Тому чітке розмежування української та російської церков, а також обмеження впливу РПЦ на території України мають величезне значення з точки зору нашої державної безпеки.
Артем Величко спеціально для InformNapalm.
При використанні інформації активне посилання на джерело обов’язкове
(Creative Commons — Attribution 4.0 International — CC BY 4.0 )
Тисніть репост і діліться з друзями
Підписуйтеся на сторінки спільноти InformNapalm у
Фейсбук / Твіттер
