Редакція InformNapalm може частково не поділяти позицію авторів в розділі “Блог” і не редагує матеріали блогів. Публікації в цьому розділі розміщуються для ознайомлення з цікавими думками наших друзів та колег.
Автори: Євген Гриньов і Софія Гриньова.
Визнання Росією ОРДЛО чи повномасштабне вторгнення в Україну?
Попри величезну кількість розвідувальних даних з відкритих джерел, десятки прогнозів із різним ступенем обґрунтованості, як у вітчизняних, так і в західних ЗМІ, заяви розвідувальних структур різних країн, наразі неможливо сформувати жодного обґрунтованого прогнозу щодо місця та часу розширення російського вторгнення в Україну.
Разом з тим, як і будь-який масив даних, наявна інформація може бути використана для формування низки корисних для розуміння противника висновків.
- І Росія, і умовний Захід, під яким ми розуміємо в даному випадку швидше англосаксонську «вісь» із їх традиційними союзниками у вигляді східно- та північноєвропейських держав, не тільки не вдаються до приховування своїх дій, концентрації та переміщення сил, дипломатичної легалізації, подальших кроків, а навпаки, максимально намагаються демонструвати рішучість, готовність до підвищення ставок тощо.
Це не відповідає звичайному Modus operandi під час підготовки держав до масштабних бойових дій, але цілком відповідає поведінці під час цілеспрямовано сформованих криз, які насправді мають під собою бажання отримати результати політичного, а не воєнного характеру.
Згадаємо, що ніхто не анонсував початку Зимової війни проти Фінляндії, планів взаємного нападу ІІІ Райху та СРСР, нападу Китаю на В’єтнам, Війни Судного дня, відновлення територіальної цілісності Хорватії, війну за повернення Азербайджаном контролю над Карабахом тощо.
Натомість суто політичні кризи, що були лише підкріплені воєнною силою завжди «рекламувалися» якнайяскравіше: Іранська криза 1947-го року, під час якої США вдалися до загроз ядерного бомбардування, Берлінська криза, яка була знята саме що демонстрацією США безперспективності блокади, Суецька криза (була задіяна військова складова, але сама криза зупинена загрозою застосування ядерної зброї вже з боку СРСР), знаменита Карибська криза 1962 року, «Подвійне рішення» 1979 р. в Європі, яке опустило градус Холодної війни мало не до абсолютного нуля тощо.
Безумовно, історія знає винятки. Так, відкрито і медійно велася підготовка до «Бурі в пустелі» (але, операція була санкціонована ООН), а дипломатичний тиск Російської імперії на Японію вийшов з під контролю, через недооцінку РІ рішучості противника. Але, прослідковується загальна логіка: підготовку до справжньої війни приховують, а демонстрація сили як правило має на меті отримання додаткових козирів на переговорах.
Дії Росії є цілком зрозумілими і логічними: завдяки ескалації, яка при тому жодним чином не виходить за межі міжнародного права, РФ стає важливою для переговорів, розбиваючи сформоване на Заході сприйняття двополярного «США-Китай» світу. Путін взагалі уперше за дуже тривалий час стає суб’єктом серйозних переговорів, до нього в країну послідовно прибувають лідери провідних країн, спілкування з президентом США стає регулярним. Ще пів року тому він не міг навіть мріяти про таку увагу. Логічною є і постановка абсолютно нереальних ультиматумів НАТО, з подальшим відкатом до вирішення більш нагальних проблем, щодо яких ще зовсім недавно ніхто навіть не думав спілкуватися з відверто маргінальним російським «МІДом».
Зі свого боку, США та Британія також вирішують цілком зрозумілу задачу – користуючись нагодою підвищити політичну вагу та зрозумілість для виборців необхідності посилення Східної Європи, де-факто маючи на меті протидію ситуативно проросійським Франції та ФРН, а у випадку з останньою – підриваючи її політичний авторитет в Європі та світі.
- Завдяки відвертій медійності переміщення військ РФ з навіть незакритими тактичними розпізнавальними знаками, що взагалі суперечить традиційній практиці передислокацій значних військових формувань, досить точно відома їх чисельність та склад.
Загальний висновок: протягом орієнтовно місяця, РФ змогли наростити угруповання вздовж кордонів з Україною орієнтовно на 60 тисяч осіб особового складу.
Надалі можна буде вважати доведеним той факт, що серйозне нарощування сил та засобів РФ не зможе залишитися непоміченим для розвідки, особливо, з урахуванням активного застосування союзниками засобів повітряної радіотехнічної розвідки.
Чи є ці сили достатніми для вторгнення? Це питання лишиться частково риторичним, оскільки ми не знаємо планів КОС та ГШ відносно можливої протидії, але очевидним є те, що і 100, і 160 тисяч однаково достатні для прориву оборони на 2-3 оперативних напрямках на глибину в 50-100 км, але, водночас, однаково недостатні для взяття під впевнений контроль не тільки всієї території України, але навіть її лівобережної частини.
- Санкції Заходу, що ще нещодавно здавалися відверто слабкими та нескоординованими, очевидно, що реальні, при чому завдяки підкресленій увазі в ЗМІ стали невідворотними та узгодженими провідними країнами світу.
Як правило, основну увагу приділяють відключенню РФ від міжнародних систем розрахунків, але існують не менш ефективні заходи як фінансового (наприклад, повна заборона рефінансування тощо), так і нефінансового характеру. Достатньо згадати залежність Росії від західних технологій – приміром, припинено розробку Сахалінських родовищ через заборону продажу обладнання, відкладаються льотні випробування комплексу «Сармат» через відсутність західної мікроелектроніки, тощо. І це на фоні того, що повної заборони продажу РФ товарів та технологій подвійного призначення не застосовано – приміром, лише ФРН за 2020 р. видала майже 700 ліцензій, на суму третина мільярду доларів (що більше ніж, наприклад для Франції). У випадку введення подібних санкцій, які зупинять зокрема обслуговування вже існуючих виробництв та обладнання, Росію чекає припинення абсолютної більшості високотехнологічних виробництв, у т.ч. і у воєнній сфері.
Отже, особливо на фоні небувалої підтримки України озброєнням, можна зробити висновок що Захід готовий до рішучих дій, і тепер це не є позицією одної з палат Конгресу, чи окремих країн Східної Європи, а є консолідованою, озвученою позицією, відступитися від якої вже не є можливим.
- Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок що спирається на загальну логіку:
– Росія не готова до наслідків неприхованої агресії проти України. Не говорячи про неминучість високих бойових втрат, наслідком агресії стануть критичні економічні втрати, та повна політична ізоляція, що повністю суперечить основній меті сформованої Путіним кризи – стати договороспроможним, повноцінним учасником глобальних політичних процесів;
– вигоди від вторгнення очевидно є нижчими за ймовірні втрати, у першу чергу невоєнні;
– не зважаючи на старанно вибудований імідж Росії як значною мірою непередбачуваної, схильної до силових заходів держави, в реальності, всі без винятку випадки застосування спочатку СРСР а потім РФ збройних сил на території інших держав були чітко зваженими, і спиралися або на впевненість у неготовності жертви до спротиву, або на впевненості, що наслідки спротиву будуть мати значно меншу вагу, ніж отримані вигоди.
Таким чином, ймовірність радикального розширення воєнної присутності РФ за межі ОРДЛО та Криму видається малоймовірною.
Разом з тим, як вже відмічалося InformNapalm, слід бути готовими до провокацій на тактичному та оперативному рівні в зоні ООС та на Донбасі в цілому.
Так, користуючись необхідністю для ЗСУ утримувати значні сили та засоби в зоні ОК «Північ» та у протидесантній обороні, а значить, обмеженістю резервів для швидкого посилення окремих ділянок та проведення контратакуючих дій, РФ після провокацій із загибеллю мирних мешканців на території ОРДЛО (подібні провокації є цілком звичайними у світовій практиці) може розпочати активні бойові дії маскуючись під свої проксі-формування (1 та 2 АК) на вузьких ділянках, із створенням загроз на напрямку Сєверодонецька, Бахмута, Волновахи тощо.
Це одночасно зробить можливим:
– уникнути критичних санкцій Заходу, оскільки існуючий у наших партнерів консенсус наразі передбачає лише реакцію у випадку повномасштабної агресії;
– розв’язати патову для РФ ситуацію з Нормандським форматом та угодою Мінськ-2, силою примусивши Україну до їх виконання на умовах РФ, повністю або частково.
Особливу вірогідність це набуває у світлі прийняття Госдумою РФ 14.02.2022 р. пропозиції до Путіна розглянути визнання «ОРДЛО», наслідком якого з високою ймовірністю може стати визнання з боку РФ незалежності ОРДЛО.
При цьому, в постанові розглядаються два варіанти визнання – одне з них безумовне (варіант від опозиційної партії КПРФ) та інший (від правлячої партії ЄР), що пропонує консультації з їх МЗС щодо дотримання міжнародних домовленостей, включаючи Мінські угоди.
Таким чином, визнання може базуватися на «російському розумінні» Мінських угод – а саме, визнання ними «органів місцевого самоврядування», в які входить і «народна міліція» з усіма відповідними наслідками, оскільки їх існування прописано в угодах як сторони конфлікту. Тоді чому не надати іншій «стороні конфлікту» легітимності, рівної «київському режиму»? В разі незгоди з відповідним трактуванням, згідно з тими ж Мінськими угодами можна провести вибори за формулою Штайнмаєра з відповідними результатами.
Зазначимо, що в цьому випадку все попереднє нагнітання обстановки на Північному кордоні отримає додатковий сенс: ще пів року тому сценарій визнання ОРДЛО здавався малореалістичним, через можливі дипломатичні наслідки для РФ, а сьогодні, на фоні загрози «повномасштабного вторгнення» це не викликає відповідної серйозної реакції. Так, абсолютно без наслідків для РФ пройшло де-факто визнання підприємств ОРДЛО суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та ведення ними напряму торгівлі з Росією.
В цьому світлі визнання РФ «в дусі Мінських угод» «органів самоврядування і ополчення ОРДЛО» є зручним інструментом для шантажу, має мінімальні ризики, а в разі необхідності може бути наповнене будь-якими іншими сенсами – постачанням озброєння, введенням «миротворців», подальшим намаганням дестабілізації України з готового для широкого спектру дій анклаву, насиченого ворожими елементами.
