“Найбільше мистецтво полягає в тому, щоб зламати супротив ворога, не зустрічаючи його на полі бою. Тільки там слід вживати прямий метод війни, однак лише непрямий метод може привести до справжньої перемоги та закріпити її. Тому знищуйте усе цінне, що має ворог. Втягуйте їхніх керівників у злочинні дії, підривайте їхні позиції та престиж, піддавайте їх публічній ганьбі в очах співвітчизників. Використовуйте співробітництво навіть із найбільш низькими та мерзенними людьми та усіма шляхами заважайте діям ворожого уряду…”

Ці слова належать китайському класику військового мистецтва – Сунь-Цзи. Принципи, що він виклав ще два з половиною тисячоріччя тому, є основою гібридної або комбінованої війни. Її ціль – не просто перемога на полі бою та загарбання території, але зміна свідомості громадян країни-супротивника, встановлення над нею економічного та політичного контролю, що навіть не обов’язково мусить мати формальне вираження. Обов’язковою, якщо не головною складовою такого конфлікту є інформаційно-психологічна війна.

Саме із таким, немовби за підручником, конфліктом, і має справу Україна. Головною ціллю противника не є загарбання частин Донецької та Луганської областей – нею є перетворення їх, щонайменше, на осередок дестабілізації усієї української держави, щонайбільше – на ланцюг, яким можна буде прикувати Україну до Росії та її неорадянських інтеграційних проектів. Сама війна при цьому є великим Айтимайданом – спробою посилити невдоволення українців власним станом, і, автоматично, викликати ненависть до “постмайданної” влади. Реванш проросійських сил має бути зроблений не військовою потугою, а руками самих українців.

Визначний елемент будь-якої інформаційної війни – підрив віри у командування військовими силами та державне керівництво. Це знижує бойовий дух солдат, розбиває ланцюжок командування та може навіть призвести до державного перевороту. Тут доречно зацитувати одного з перших теоретиків інформаційно-психологічних операцій – британця Гарольда Дуайта Ласвелла:

“Одним з найефективніших засобів пропаганди є відволікання активної ненависті ворога від його теперешнього супротивника. Для цього слід спрямувати його ворожість на новий, незалежний від нинішнього супротивника, об’єкт, поряд із яким теперешній супротивник втратить своє значення… Іншою силою підтримки, під яку слід закласти міну, є довіра народу до чесності уряду. Якщо вдасться вкорінити недовіру проти урядової пропаганди та військової партії, цим вже буде створений тривкий інструмент розподілу. Німці (у часи Першої світової війни) жалілися, що вони були жертвами постійних знущань як з боку педагогів-невігласів, так і з боку безвідповідальних політиків та розповсюджувачів брехливих чуток. Але лейтмотивом у першопочатковій підготовчій роботі має бути постійний приспів: ваша справа безнадійна, ваша кров проливається даремно”.

Якщо ми накладемо цю схему на нинішню пропаганду сепаратистів та їхніх російських симпатиків в зоні АТО, то побачимо не просто повну подібність до тез Ласвелла, а ще й певну їх комбінацію. При пропаганді серед українців сепаратисти часто намагаються подати захоплення влади в окремих районах Донеччини та Луганщини не як проросійські виступи, а як “антиолігархічну революцію”. Часто вживається кліше: “ми в Донецьку прогнали олігархів, тоді як ви, стрибаючи на Майдані, лише привели їх до влади” та “ви воюєте за олігархічні інтереси”. Саме такі месиджі ватажки терористів намагаються вкласти до вуст і тим українцям, що відвідують окуповані території, наприклад, в процесі обміну полоненими. Таким чином вони намагаються змінити свідомість супротивника, подавши конфлікт не як міжнародний, а як соціальний. І, в перспективі, запропонувати “піти разом на Києв, скидати владу олігархів”. Схематично це виглядає так: зміна уявлення противника про сутність конфлікту (не вторгнення російських диверсійних груп, а повстання донецьких робінгудів проти олігархату), зміна образу ворога (не кремлівський режим, а “київські олігархи” – зокрема, індивідуально, не Путін, а Порошенко) – масове дезертирство (на справжній масовий перехід частин на їх бік в терористичних організаціях навряд чи розраховують).

Важливо зрозуміти: в нинішньому конфлікті терористам та росіянам складно безпосередньо дискредитувати військове та політичне керівництво України. Будь-яка пряма критика президента, уряду чи ГШ нашої держави в російських медіа буде лише безкоштовною рекламою для них (що російськи медійники мали б засвоїти ще за часів атак на Ющенка у 2005-2010 роках). Тому вони мусять вдаватися до непрямих засобів впливу. Не є секретом, що багато професійних російських “тролів” в соціальних мережах маскуються під українських “радикальних патріотів”. Використовує супротивник і вищезгадані візити українських публічних осіб на окуповані території, в тому числі для обміну полоненими.

Головна ж проблема полягає в тому, що те, з чим не можуть впоратися спеціалісти терористів та росіян, роблять наші ж громадяни абсолютно добровільно та безкоштовно.

Німецький спеціаліст Рудольф Зульцман у своєму творі “Пропаганда як зброя у війні” підкреслював, що американська пропаганда Другої світової, що була спрямована на німецьке населення та намагалася дискредитувати персонально Гітлера, як керівника держави, мала скоріш зворотній ефект – і те саме стосувалося і намаганнь німців дискредитувати Рузвельта. Німці занадто довіряли фюреру як особистості, а американці – президенту як інституту. В Україні за рахунок менталітету та травматичного досвіду попередніх років склалася повністю зворотня ситуація, коли державна влада як інститут сама по собі не викликає довіри і сам факт перебування людини на високій посаді викликає скепсис щодо її намірів. Абсолютна більшість месиджів, що підривають довіру до українського командування та української влади, генеруються українськими ж медійниками, блогерами та волонтерами, розповсюджуючись через ті ж соціальні мережі та, рідше, традиційні медіа. Безумовно, частка з них спирається на реальні проблеми у ЗСУ, але відсутність інформації щодо дій по їх вирішенню підштовхує людей до некоректних оцінок та зараження мас зневірою та розпачем. Характерно, що люди, що приходять з волонтерського середовища на державні посади, після отримання доступу до значно більш повної інформації про стан справ на фронті та в тилу, стають значно виваженішими в оцінках. Проблема в тому, що часто їхні ж побратими швидко готові зреагувати на це, кинувши клише “о, і цього влада зіпсувала”.

Свою роль відіграють і політичні процеси: занадто багато політсил у період 2014-2015 років зробило з критики військового командування елемент партійного піару, протиставляючи добровольців воякам Збройних сил лише для того, щоб потім наповнити першими свої партійні списки, прикривши їхніми широкими спинами сумнівних бізнесменів. Таку критику не просто вивели з-під осуду: з неї зробили тренд, мало не ознаку патріотизму. Сформувався ланцюжок: політик переконує волонтера, що влада та командування некомпетентні, а волонтер переконує солдата. Результат – солдат перенаправляє усе роздратування складнощами військової служби з супротивника на власне командування.

Це – абсолютно не нова ситуація: скоріш, цей непереборний скепсис є національною традицією. З одного боку, він не дає Україні скотитися до внутрішньої диктатури, але з іншого – робить її вразливою перед диктатурою зовнішньою. Історичний період Руїни на українських землях розпочався з того, що після переможної Конотопської битви Іван Виговський під шквалом критики через Гадяцький договір та внутрішніх чвар у козацькому середовищі змушений був скласти гетьманську булаву. Взаємна дискредитація та внутрішня боротьба Скоропадського та Директорії, розчарування мас в проукраїнських режимах, відкрила шлях до більшовицької окупації України. Внутрішні конфлікти серед українських націоналістів часів Другої світової значно послаблювали увесь їхній рух.

Отже, щонайменше двічі дискредитація військового та політичного керівництва призводили до поневолення українських земель. І в обох випадках значна частина провини лежала до занадто некритичного ставлення українців до закликів повернути зброю проти власної ж влади. Зараз сепаратисти та Кремль намагаються розіграти цю карту в третій раз. Питання тут лише в тому, чи здатне українське суспільство на висновки з власної ж історії.

Автор: Жорж Ворон