Розповідь Олени Степової

Здається, у кожного з нас тепер власний Бог і власна віра. Ця війна нас розділила не лише за політичними поглядами, а й за вихованням, духовністю, зрілістю, вірою, релігією, людяністю. Моя віра і мій Бог дали мені Заповіді, любов до землі, людей, приклад самопожертви Ісуса Христа, жертовність і милосердя і доброту. Віра, сам Бог і є Любов. Моя віра прищеплювалася мені з дитинства моєю покійною бабусею, яка на моє зацікавлене питання про Бога, мені, піонерці, відповідала: “Його ніхто не бачив, але якщо ти живеш чесно, робиш добро людям, не береш чужих речей без дозволу, допомагаєш молодшим, поважаєш старших, то ти його не побачиш, але зрозумієш, що він тобі допомагає”.

Дідусь і бабуся прожили в повній гармонії, любові та злагоді. Коли бабуся померла, дідусь так тужив за нею, що розмовляв з вишитими нею подушками, рушниками, фотографією. На маленькій ділянці землі у нас завжди були гарні урожаї. Ми продавали виноград, малину, зелень, щоб купити вугілля, одяг, бо пенсія у бабусі була 24 рублі (вона працювала в колгоспі). Мене хрестили за моїм самостійним рішенням в 14 років. Я сама попросила бабусю відвести мене до церкви. Я шукала, що ще не розуміла, просто шукала. У мене була коса нижче пояса, я розплела її, щоб священик зрізав у мене волосся, але дуже боялася, щоб не обрізали коси, і батюшка мене заспокоював. У церкві мене налякали похмурі і люті бабці, чорні, похмурі, які ненавидять, вони вбивали одним поглядом, корчили пики, постійно говорили мені злим голосом, куди йти, що робити, обговорювали, що, мовляв, таке юне створіння вже по вуха в гріхах, якщо прийшло до церкви. Коротше, враження були не дуже. Висновок прийшов сам: віра і Бог – це особисте і потаємне, що навіть не можна нести до церкви, бо це можуть у тебе вкрасти, вбити, очорнити.

Я чомусь завжди була проти посередників між мною і Богом, між мною і Вірою. Я не розуміла, чому я не можу просто розмовляти з Богом, Ангелом сама, навіщо потрібні ризи, золото, певні ритуали. Я питала: “Хіба Бог не чує мене, якщо я з ним говорю або молюся?” І бабуся говорила: “Ти що, звичайно чує, навіть коли ти мовчиш”. Зараз я читаю повідомлення, що священики беруть до рук зброю, що церква не об’єднує, а роз’єднує людей, що за віру можуть вбити так само, як за політичне інакомислення, що можуть вбити навіть за те, що ти ввічливий, читаєш, думаєш, інтелігентний, заробляєш гроші, любиш Батьківщину, я розумію, що віра і любов, милосердя і доброта, виховання і духовність, вони не мають віросповідання, вони передаються нам з чимось іншим. Не можна нав’язати або змусити, або навчити БУТИ ЛЮДИНОЮ релігією, обрядами і ризами. Навіть ті, хто вважає себе супер віруючими і супер православними і супер правильними, можуть кинути в тебе камінь, тільки за те, що ти читаєш не ті книги, слухаєш не ту музику, любиш не ту землю, віриш не в того царя, дивишся не те телебачення, та й просто віриш, не так, як вони хочуть, щоб ти вірив. Зараз свою точку зору нав’язують автоматом, ним же вбивають віру.

Джерело: https://www.facebook.com/olena.stepova

Переклад Степана Івасина