
В Україні понад три роки йде війна, розв’язана сусідньою державою. За ці роки Україна змогла довести всьому світу, що не збирається здаватися на милість ворога: сотні тисяч добровольців пішли на фронт воювати, сотні тисяч людей почали допомагати своїй країні чим могли, кожен з огляду на свої вміння і професію. Але війна не закінчується там, на фронті, серед крові і перекинутого неба — кажуть, що з війни не повертаються, бо вона стає частиною тебе. У житті кожного з нас, хто став її учасником в тій чи іншій якості – солдатом, добровольцем чи волонтером – відбувся суттєвий злам свідомості, з яким усім нам доведеться навчитися жити. Ми зустрілися з військовим психологом, щоб зрозуміти, що кожен з нас може зробити для того, щоб знову відчути смак і бажання до звичайного життя, а також допомогти нашим оборонцям, які повернутися з пекла.
Наша співрозмовниця — Іоланта Анатоліївна Бочкарьова, психолог зі стажем, для якої ця війна, як і для багатьох з нас, почалася ще на Майдані.
— Добрий день, мене звати Іоланта Бочкарьова. Всі знають мене як Йолу. Це не позивний. Для мене війна почалася на Майдані, а далі мені важливо було закінчити почату роботу вже безпосередньо на передовій, тому що багато хлопців, з якими я працювала під час Майдану, пішли в добробати. Одна з волонтерок попросила мене приїхати в 93-ю бригаду попрацювати з бійцями. 2 грудня 2014 я приїхала в ППД 93-ї бригади, працювала з тими, хто повернувся з аеропорту. Я працювала з темою смерті раніше, до мене зверталися люди екстремальних професій. Командування бригади мені перепон не чинило – у той момент психологів бракувало, і я почала приїжджати на волонтерській основі. Пізніше підписала контракт — бо жорсткими стали умови присутності не тільки психологів-волонтерів, а й взагалі сторонніх осіб на передовій через випадки шпигунства, зокрема, під виглядом психологів. Влітку 2015 р. я приїхала в 93-ю ще як волонтер. Пояснила комбригу, що моя ціль — професійне дослідження, яке для мене важливо завершити. На війні — специфічна робота. І для мене дуже важливо було розуміти стан бійців на передовій. Мені важливо було зрозуміти, як це працює. Я сказала, що хочу проїхати по всіх опорних точках бригади, по лінії передової для того, щоб зробити загальний зріз. І з огляду на це почати працювати. Бо приїхати з готовою програмою, не розуміючи, що відбувається конкретно сьогодні – щонайменше дивно, а ще не розумно й небезпечно. Він погодився, тільки із супроводом. Тоді я вперше приїхала на 18-ту точку в Піски. Жорстка точка була. Потім — Бутівка. За два тижні роботи зрозуміла, що багато з пропонованого психологами в ситуації нашої війни – не працює. У нас війна інша, у нас менталітет, склад фігурантів — інший. Тренінги тут не допоможуть. Не всі тренінги і методи, розроблені західними колегами, доречні.
— А як це відбувається в Америці, де психологи — невід’ємна частина роботи Збройних Сил?
— У США чи Ізраїлі психологи не фікція, а люди з реальними повноваженнями. Структура і культура психологічної допомоги в армії там розвинена. Є чітка система, наказ згори. У нас нічого цього немає. Якось спілкувалася з колишнім американським солдатом, який служив у В’єтнамі, а згодом займався реабілітацією тих, хто повернувся з війни. Я просила поділитися досвідом реабілітації. Він сказав: «Я можу, але річ у тім, що це не буде у вас працювати». На запитання чому, він відповів коротко: «У вас система інша». Сказати чесно – її просто немає. У нас не захищений солдат, не захищений психолог, а суспільство в шоці, бо боїться солдатів, які повернулися з війни. Армійський психолог взагалі відрізняється від свого цивільного колеги, хоч би умовами роботи. Тут, у цивільному світі, чіткий розрахунок: послуга-гроші, клієнт приходить до психотерапевта із запитом, своїми ногами, зі своїми грошима. І здається, що ось я, реалізувався в житті, такий досвідчений, приїду на передову — і все зроблю. Але я приходжу до бійця — він мою послугу не замовляв. Він мені не зобов’язаний. Мені платить держава якісь гроші (саме якісь). Виходить, що люди, які отримали мою послугу, взагалі її не розуміють і не цінять. Тому робота психолога на війні вкрай невдячна. Та ще й цілодобова. На додачу, у нас бракує розуміння цінності психолога з боку командування. Якщо його немає, то діяльність моїх колег перетворюється на благодійність. Тому психологам-початківцям їхати на передову — заняття травматичне для них самих в плані душевних ран. До того ж, у нас в основному психологи – жінки, так склалося. А війна і армія — це велике випробування для жінок-спеціалістів. У чоловіків-психологів свої труднощі: завоювати довіру й авторитет в агресивному оточенні інших чоловіків-воїнів, щоб допомогти їм – завдання дуже нелегке.
Наприкінці 2014 хлопці приїжджали з аеропорту збуджені, брудні, я приходила в гості, пила з ними чай, розмовляла — і тільки коли вони звикали до мене і до моєї професії, коли починали довіряти мені, я починала працювати. Часто моя робота була в «простій» присутності й підтримці — мої колеги зрозуміють, як це непросто – включена присутність у загальному хаосі. У нас немає системи. Пам’ятаю випадки, коли потрібні були мої рекомендації на реабілітацію. Що я могла запропонувати? Бійцям потрібна комплексна терапія — не тільки психічна, а й фізична реабілітація. Має бути реабілітація. А як вона у нас проходить? Я запитую хлопців: Вам кудись запропонували поїхати? «Ні. Додому поїдемо». От ви приїхали з аеропорту, що будете робити? «Бухати йдемо». Напились, проковбасило, додому. Розводити балачки — це ні про що. Системно підходити треба. Наприклад, везти бійців в ребцентр із супроводжуючим, де до них ставляться не як до дурнів з поламаною психікою, а як до героїв, яким потрібна певна допомога. Це має бути на обов’язковій основі, щоб вони не могли відкрутитися. Я не знаю, чи є у нас такі закони, може, вони є на папері, але не в реальності. Тобто держава має створити певну програму, як в Америці чи Ізраїлі, де хлопці після бойових дій зобов’язані відвідувати психолога протягом встановленого часу. Карантин є. Потрібні грамотні спеціалісти з практикою, а цим спеціалістам треба заплатити. Хороший психолог, що має свою практику, зав’язаний на клієнтах, які ходять до нього регулярно. Тобто він має кинути практику, образити своїх клієнтів, позбавити їх опори, а себе прибутку. Що робити? Спеціалісту треба це відшкодувати. Робота без компенсації можлива або на основі патріотизму, або на якійсь особистій зацікавленості, наприклад, науковій діяльності. Припустимо, у мене так і було — я знала, для чого мені це треба, я матеріал для роботи збирала. Це був мій власний, шкурний інтерес. Я хотіла побачити, як стадія революції змінюється стадією війни, як змінюються люди, які воюють. Як починається війна, як вона проходить, як змінюються її фази. Я спостерігала, як чоловіки перетворюються на солдатів, а це не таке просте перетворення, як здається. Одягнути форму і взяти автомат – це ще не означає стати солдатом. А потім я бачила трагедію їхнього повернення додому…
— Для багатьох мотивом вступу в цю війну стали такі поняття як патріотизм та ідеалізм…
— Патріотизм, не спрямований на конкретні і, головне, реальні завдання, закінчується, коли нічого їсти. За ідеалізм теж треба платити своїм вигоранням. Незважаючи на те, що моя мотивація була дуже конкретною, вигорання не вдалося уникнути й мені. Не вигорають або енергетичні вампіри, або люди, які не втрачають цікавості до своєї справи, життя. Мій інтерес якоїсь миті вичерпався, прийшла втома… Має бути внутрішня мотивація. Зовнішня швидко слабне. Мало хто може працювати в екстремальних умовах. Хтось боїться, а хтось просто не бачить для себе в цьому сенсу. На Майдан приходили психологи, за чий професійний рівень я можу поручитися, але пробули там не більше 4 днів — не змогли працювати. Професійно вони заточені на інше. Психолог, який працює на передовій, повинен мати певний профіль — той, хто працює з жорсткими темами, на межі, екстремальними. Якщо я адреналіновий наркоман, якщо я працюю з темою смерті, якщо для мене витримувати екстрім нормально – тоді так. Та як правило, у психолога кабінетна робота — групова чи індивідуальна. Вибудовуються межі безпеки: ось моє крісло, ось серветки, ось мій клієнт, який приходить у певний час.
А на Майдані ніякої безпеки не було. Межі не просто стерті — вони проломлені. Тобто спеціаліст повинен йти туди свідомо, сам, і розуміти це. У нас психологам-початківцям здається, що вони всім можуть допомогти. Мені доводилося бачити, як приїжджали психологи-волонтери, які щиро хотіли донести якусь важливу інформацію. Але що виходило? Якось зібрали цілий підрозділ разом з командирами — вони прийшли, сіли, почали слухати, а їм розповідають про згубність алкоголізму. І бійці поставили просте запитання: «Ви навіщо сюди приїхали? Ви хто?» Волонтери привозять їжу і речі — з психологами складніше. Розповіді «як правильно» або «ми тобі допоможемо» — це ні про що. Якщо психолог зібрався працювати з темою війни — тоді в бліндаж на місяць, під обстріл, де бухають. І через три дні стане ясно, чи потрібно йому це і навіщо. Зрозуміти, працює запропоноване психологом чи ні – це залишатися надовго і працювати. Приїжджати на 4-7 днів марно. За цей час ледь-ледь основний зріз по психоемоційному стану вдасться зробити, і більше нічого. Був час, коли була лавина горе-психологів. Щось знаю зі свого досвіду, щось розповіли бійці. Одна слухає-слухає бійця, а вкінці каже: «Ви все брешете». Або інша історія: боєць лежить, розповідає щось, а вона (психолог) розревілася, як крокодил. А він говорить: «О, я бачу, це вам потрібна допомога, не хочу вас далі засмучувати». І так довіри немає, менталітет у нас такий… Мені яке діло, про що він бреше — це його діло, значить, для чогось йому це треба. Я дивлюся: спав, їв, рухливість яка, загальний стан психіки — надміру активний чи загальмований і т.д., а що він там бреше — то його особиста справа. Якщо базові потреби задоволені, то в стресовій ситуації це вже добре. Психолог взагалі професія вкрай агресивна. Тому що це дуже агресивна дія — вторгнення в чужу психіку. Ми врівноважуємо взаємини клієнт-терапевт фінансовим питанням. Він платить, отримує послугу, платить своїми грошима, знає, на що йде, він чимось жертвує ради того, щоб отримати послугу за підвищення якості його життя. Я, за своє вторгнення в чужу особистість, за те, що бачу, як він страждає, для того, щоб йому допомогти, повинна пройти з ним якийсь дуже страшний відрізок його шляху і розробити нові адаптаційні механізми для того, щоб він по-іншому жив, не так як раніше. Це тема психотерапії: розробка нових адаптаційних механізмів для покращення якості життя. У когось залежність, у когось — нещаслива любов, яка також є стресовою ситуацією. На жаль, у просторі війни розгорнути таку терапію майже неможливо. Тому робочі методи можуть бути різні, залежно від ситуації і доречності, та при цьому одне має бути незмінним — фігура психолога. А це: стабільність, присутність, включення в процес. Я в принципі, коли приходжу туди, роблю дуже агресивну дію. „Здрастуйте, я прийшла вам допомогти!“ А тебе звали? Тому вхід має бути завжди дуже грамотним, або примусовим – припустимо, командир сказав. По суті, з командним складом треба працювати, щоб пояснити важливість роботи психологів. У нас зверху сказали: хай у вас буде психолог. Ну, нехай. Ой, щось він не дуже, давайте дамо йому писати папірці, розслідування якісь. Якось же треба його зайняти. У нас, щоб стати офіційно військовим психологом, треба бути офіцером. Спеціальна освіта потрібна. А серед офіцерів майже немає психологів. Курси — це ні про що. От і розв’язують проблему на рівні: Хто буде? Вася, будеш? «Скільки платять?» Удвічі більше. «Ну ок, буду». Поставити-то поставили, але кого? І потім, коли приходжу я і представляюся психологом — всі регочуть…
— Тобто виходить, що психолог повинен приїжджати і не намагатися відразу ж нав’язувати всім свою програму, а скажімо, місяць вживатися в структуру і заслужити довіру бійців…
— Так, його мають прийняти спочатку як людину. Це не означає, що місяць треба просто вештатися без діла, поки до тебе звикнуть. За цей місяць, а то й більше, я роблю свою, непомітну для багатьох, роботу. Але людський фактор тут справді дуже важливий. Інтуїцію та тваринну адаптацію ніхто не скасовував. Хлопці самі прекрасно їх відпрацьовують. У психолога фактично немає жодних прав і жодного впливу на цей момент. Навіть я працювала не офіційно, а «за особистим розпорядженням командування». Мені навіть в характеристиці так написали. Офіцерське звання відразу не отримаєш — потрібні роки, та й психолога з офіцера за три місяці не зробиш. А війна йде зараз. Тобто потрібна держпрограма згори, під неї потрібні гроші, і великі гроші. Щоб почати звозити всіх, хто відслужив, на реабілітацію в примусовому порядку в якісь місця – для цього треба ці місця спочатку мати. Потрібна ціла армія спеціалістів, яким будуть платити гроші, бо волонтерством всі ситі по горло. Понад 120 тисяч тих, що відслужили вже, і це без добровольців. Добре, якщо вдома є підтримка. Сімейна. На Заході трохи по-іншому. Наприклад, відпустки в тому вигляді, що у нас — це навіть на шкоду. Людина налаштована, як бойова машина, приїхав додому на місяць – і понеслось. То він надто холодний для рідних, то дивний, то ненормальний. Солдат або розстроїться, або навпаки — почне «відходити». А тут йому знову в окопи в такому стані.
— Як бути зі ставленням суспільства?
— Зони комфорту в нашій країні загалом немає. Ні соціальної, ні суспільної. УБД незручно навіть показувати — ніколи не знаєш, на яке хамство нарвешся. Тобто навіть у мене стрес показувати УБД, яке я за півтора року чесно заслужила. Але в суспільстві завжди є той процент, для якого ці хлопці — герої. Це важливо розуміти солдатам, незважаючи на скотяче ставлення з боку влади, терористів і навіть байдужість тих, хто тут живе, завжди є люди, які вірять в те, що вони — їхній захист, що вони герої. От заради цих людей, заради своєї сім’ї — завжди є за що. А коли є за що, хай навіть заради однієї людини — цього вже достатньо. За що ти? За країну, за ідею. Зараз скажу неприємну правду. Коли починаєш копати, то часто з’ясовується, що патріотизм, Батьківщина, рідні — все це десь там далеко. Як правило, те, за що бореться людина, більш заземлене, дуже просте: зарплата, самоствердження, самооцінка, бажання змін або втеча зі складної життєвої ситуації. Це виклик самому собі, це питання самооцінки. У нас війна дуже непроста, тому що у нас навколо саботаж і підрив. І діяльності, і духу. Якщо у нас хлопці взяли позиції, втратили побратимів, добули трофеї, а їх за це висобачили, позбавили премії: „…не треба наступати без наказу“, „перемир’я“ — це підрив мотивації. Тому точково треба розуміти, заради чого я там — не треба нічого глобального, хай ця ідея буде навіть меркантильною, це неважливо. Важливо бути чесним з самим собою і розуміти, заради чого — тоді буде земля під ногами. Не треба ждати нагороди — її треба собі придумати. Що порадує мене особисто? Що я особисто вважаю нагородою? Що мене мотивує і надихає? Всередині хаосу дуже складно це зрозуміти. І почасти робота психолога – допомогти знайти смисл і мотивацію там, де все це давно втрачено.
Війна — це певною мірою природний відбір. Я тут в жорсткій позиції. Той, хто хоче жити — знайде спосіб вижити. От він бухає — його не витягнеш. Що я можу зробити? Захоче, сильний? Виживе. У нас суспільство таке, що ми намагаємося з усіх боків себе підстрахувати, ми не миримося з втратами, а треба бути готовими до того, що втрати – це природний процес. Процент самогубств у всьому світі однаковий, незважаючи на всі реабілітаційні програми. У нас на цю мить — 500 зареєстрованих самогубств. З тих, хто повернувся. Це статистика щодо самогубств, а ми не знаємо про алкоголіків і тому подібне…
Суспільство буде платити за скотяче ставлення до своїх воїнів. У нас суспільство розколоте. І цей розкол — 50% проблем тих, хто повернувся і 70% тих, хто залишається в шанцях. «Уряд зрадив. Люди на цивілці не розуміють нас». Хлопці, які повертаються, чують, що вони не герої і навіщо вони туди поїхали. «Що ви там робили? Я вас туди не посилав». Святість річ хороша, але доступна не багатьом. Я за чесність. Ми в дупі, так що давайте вчитися жити в дупі. Потрібно зрозуміти для себе, за кого чи за що ти воюєш — не вимагай від інших, щоб вони тебе нагородили і визнали. Навіть якщо герої мають на це право — у нас не те суспільство. Воно хворіє зараз і йому не до визнань своїх героїв. Поки ми віритимемо, що нас хтось нагородить, ми будемо стикатися з розчаруванням і втратою смислів.
— А як ви ставитеся до релігії, капеланів на війні?
— Віра і релігія – різні речі. Є самовіддані капелани. Часто це або справді духовна людина, або просто класна людина. Зустрічала і дуже достойних людей, і відвертих піарників та адреналінщиків. Не складається життя, не ладиться в родині, або внутрішній конфлікт, який штовхає на зміни через трагедію. Різниця між психологом і людиною від релігії в тому, що я працюю з людиною незалежно від того, хто вона і що вона, я приймаю її цілісно. Поняття «гріх» для мене поняття не робоче. Є поняття «проблема», «особливість», яку ми маємо якось розібрати, залежно від ситуації та наших можливостей. А в релігії є поняття гріха. Що роблять чоловіки в ситуації, наприклад, коли вони відстояли складне чергування, були під обстрілом, повернулися і сіли пити чай? Розповідають про свої сексуальні походеньки, про жінок — це психофізіологічна розрядка. Це, по-своєму, торкнутися жінки, коли чоловік дуже емоційно заряджений і напружений, жінка стає розслаблюючим фактором. Хоч би розмова про це. Там, де багато смерті, завжди багато сексу. Цей механізм мені зрозумілий суто психологічно. І тут капелан. А він, наприклад, цнотливий чоловік, все тільки у шлюбі — і от він в якусь мить починає соромити, говорити, що це великих гріх, перелюб, і краще б зараз покаятися. «Давайте про це поговоримо». Запитання: от він добре робить чи погано? По суті, закриває їм канал психологічного розвантаження. Тому від капелана потрібне тонке розуміння ситуації, потрібна мудрість. Були такі, яким вдавалося втримати межу. Знаю хороший випадок, коли капелан дуже підтримав хлопців після смерті товариша, якого розірвало на шматки. Він поїхав з ними відвозити зібрані останки і сказав їм: «Хлопці, ви везете всього лиш тіло, а він з нами тут зараз, його дух вільний, йому приємно, що ви піклуєтеся про його тіло. Бог прийняв його». Це чимало вартує — пояснити, що вони зробили все, що могли.
Зараз повсюди можна бачити прояви язичництва на війні, де, за відчуттями, воно більш доречне: бійці часто використовують позивні тварин відповідно до свого характеру й поведінки. У язичництві був Бог війни, тобто, у тебе є свій бог, який заохочує агресивні дії – це допомагає, адже на війні християнське «нести мир-прощення» — це клінч, це вносить розлад душевний.
— А що з жінками на фронті?
— Любовні стосунки — це нормально. Там, де багато смерті — там багато життя, репродуктивні функції теж ніхто не скасовував, вони там взагалі на повну котушку працюють, адреналін — треба робити скидку на те, що це війна, яка розвивається завжди по своїх законах. Є такі, хто хоче потрапити в чоловіче середовище — ну, тут і радість взаємна, не бачу в цьому чогось ненормального. А ті дівчата-волонтери, які їздять туди без сексуального підтексту — вони дуже допомагають. Треба розуміти, що якщо мене хтось обняв, і я знаю, що це не сексуальне домагання, не приставання, а проекція матері, сестри, доньки, то це бракує тепла. Я розумію це як психолог. А що думають оточуючі в той момент — це неважливо. Історій повно буде — якщо їх немає, їх однаково придумають. Це стресовий чинник для психологів… Молодим дівчатам, до 25 років, на війні робити нічого. Часто жінки туди йдуть реалізувати себе в чоловічому колективі. Якщо є психологічна травма в чоловічо-жіночій темі, то велика ймовірність, що вона може дуже розвернутися, і проблеми будуть у всіх. Треба робити тестування перш ніж брати в армію. А у нас зараз девіз: «Всіх брати, нікого не випускати».
— А жінці в цивільному житті? Як бути, наприклад, якщо коло спілкування чоловіка змінилося, адже часто у нього з’являються нові друзі – побратими-фронтовики, з якими він проводить багато часу?
— Жінки часто відчувають ревнощі до оточуючого світу свого чоловіка. Треба зрозуміти, що жінка – не центр всесвіту, виробити в собі позитивне ставлення до поствоєнних братств свого чоловіка, проводити з ними час. Хлопці були там разом, коли дружини, батьки і діти були далеко. Вони звикли до екстріму, звикли до боротьби зі смертю, до того, що можуть загинути будь-якої миті. У певному сенсі вони — самураї. Чоловік, коли знайомить жінку зі своїми товаришами по службі, завуальовано посвячує її в свій світ — треба думати не про себе, а прийняти це. Братство у нас — заміна реабілітації по суті. Братства навіть потрібно підтримувати, щоб хлопці збиралися разом і щось робили, будували якийсь спільний дім, виїжджали кудись разом.
— Як табір Кінбьорн чи Піца Ветерано зробили, де хлопці разом…
— Так, щось таке: шефський дитбудинок, садочок, зробити гойдалку — створювати соціальні завдання. Хлопців дуже знецінюють.
— А сім’я, дружина взагалі що можуть зробити, щоб допомогти?
— Підійде будь-який стимул, своєрідний якір, щоб повернутися, для тих, хто ще воює. Це рятує. У мене був випадок, коли чоловік втратив багато своїх людей, взяв гранату і пішов до «сепарів». Вирішив з собою забрати побільше. Поки йшов, пригадав минуле життя. І потім він розказав мені: «Я втомився, хотів померти, йшов і згадав, як ти сказала: «Подзвони мені. Бо якщо мені подзвонять від тебе, значить, тебе вже немає. А я такого дзвінка не жду». І я згадав хлопчика, який перед смертю просив подзвонити мамі. І уявив, що тобі теж так подзвонять». Так і вернувся.
От такий якір врятував. Важливо дати зрозуміти солдату його цінність не тільки на словах. У солдатів порушена емоційна безпека, її важливо повертати і підтримувати. Смисли проявляються в своїй потрібності комусь, незакінчених справах вдома, обов’язках, планах на майбутнє. Все це, поки боєць там. Рідні можуть бути присутніми в телефонних дзвінках, в думках, спогадах. Подруга, яка виносить мозок, мучить капризами чи вимагає грошей, не надихне. Як і докори із серії «ти став грубим, замкнутим, злим, іншим, дивним і т.д.».
Вдома фізична безпека забезпечується побутовими ритуалами. Коли людина знає, що ось в той час він приймає ванну, ліки і т. д. Він не тривожитися через відсутність майбутнього, як це відбувається на війні. Взагалі дуже важливо виконувати свої обіцянки. Бо солдат розуміє, що якби це було на війні, то невиконана обіцянка обернулася б смертю… Якщо він агресивний — там інші дії. Водночас не треба відмовлятися від звернення до лікарів, багатьом вони справді потрібні. А ще важливо дати опору і дозволити чоловіку розслабитися, побути не найсильнішим і крутим. Весь час бути героєм складно. Краще, що можна зробити – забезпечити спокій, стабільність, приязність і особистий простір. Власне, половина з того, що робив психолог на війні, у госпіталі — тепер це завдання рідних. Не треба лізти в душу, ставити нетактовні запитання. Людина інша. З війни не повертаються. Людина прийшла зі зміненою психікою і реакцією на світ. Він жив в екстремальних умовах, запустив інші адаптаційні механізми, і тепер у нього відповідне ставлення до життя. Тобто, у нього два виходи: стати набагато сильнішим чи стати набагато слабшим. Треба перетравити цей гігантський емоційний досвід, який він отримав, складний досвід, драматичний, травматичний — його треба обробити і пустити на новий життєвий виток. Це може дати поштовх новій особистості. Така людина стає міцнішою, адаптивнішою, він мудріший, на нього спираються вже зовсім інші люди, він стає сильнішим — це якщо він зможе обробити цей досвід. Якщо цього не відбувається, людина починає ламатися, зі всіма наслідками, включно з психічними відхиленнями, алкогольною та наркозалежністю, постійною депресією і т. д. У нас поширений алкоголізм. Якщо прийшов і забухав — допомогти важко. Потрібна присутність і підтримка рідних без «коли ж це кінчиться, я роблю, що можу, я теж постраждала» — без претензій. Дружина теж змінюється, коли жде чоловіка з війни. Вона, по суті, воює разом з ним. Процент розлучень зараз дуже високий.
Жінки слабо розуміють, що чоловік повинен захищати свою батьківщину — ми довго жили без війни, кілька поколінь. У нас ролі гендерні багато в чому сплутані. Чи готова жінка прийняти такого зміненого чоловіка? Тягнути до психолога проти волі неможна. Бо так дружина показує «ти — ненормальний». У нас в менталітеті багато страху, осуду перед походом до психолога, для нас це означає, що людина має великі проблеми, і якщо він туди пішов, значить, небезпечно з ним спілкуватися. Тобто близький транслює це. Тому важливо просто прийняти, зрозуміти, що це буде довга пісня. Безумовно, звернення до психолога — чудова опора і для рідних, і для солдата… Є така притча: в однієї жінки чоловік прийшов з війни, і вона його не впізнала. Він був схожий на дикого звіра. Він лаявся, кидався на неї, відмовлявся брати їжу. Вона пішла до мудреця і спитала, що робити з чоловіком. Мудрець відповів: «Якщо він став дикою твариною, поводьтеся з ним як з дикою твариною, тобто, приручайте. Наче ви раніше ніколи його не знали. Але виявляйте стільки терпіння і ласки, як коли приручаєте тварину». Чоловік її пішов в печеру і почав там жити один. (Усамітнення в принципі дуже важливе. Сама з цим зіткнулася). Перші дні вона просто приходила на нього подивитися. Привчала до своєї присутності. Коли він звик, вона почала приносити йому їжу, яку він на початку не брав. Але вона вперто її приносила і ставила на віддалі. Потім почала ставити ближче. І він почав її брати. Через деякий час їй вдалося з ним поговорити. А ще через якийсь час він розповів їй історію про війну. А потім вона запросила його до них додому — і він прийшов. Якийсь час він просто приходив в гості сам до себе. І тільки через рік він прийшов до себе додому як хазяїн – він повернувся з війни.
Взагалі, щонайменше рік повернення. І тут важливо дати спокій. Не виявляти надмірної цікавості, не розпитувати, а просто підтримувати і бути поряд. Не варто казати: «Я тебе розумію, де ти був, у мене теж є проблеми» — ні, ви не розумієте, де він був, і ніколи не зрозумієте. І всі домашні проблеми здаються йому надуманими і смішними, бо він звик до зовсім інших проблем. Потрібен час, щоб він пригадав, що і мирні проблеми — теж проблеми. Треба враховувати фактор часу. У будь-якої рослини є вегетативний період, період розвитку. Безупинне виливання на неї води не призведе до того, що вона почне швидше рости. І сонячні лампи не допоможуть прискорити процес — вона буде рости по своїх ритмах. Те саме з психікою. Коли я повернулася з фронту, я сказала мамі: «Не чіпай мене мінімум два місяці». Бо коли я приїхала, мама говорила мені: «А тобі треба піти в ЖЕК, а тобі треба оформити документи, а тут тобі ремонт потрібен, а тут те, а тут це». Дайте час. А саме це і важко, навіть для людей, які розуміють ситуацію — коли мова про свою близьку людину, вони часто відмовляються розуміти. Створіть побутову безпеку… До реальності повертають побутові ритуали, життєві. По піраміді Маслоу. Їжа, тепло, безпека. Потім вже соціальне і творче. Наприклад, щонеділі обідаємо разом. Це заземляє. Важливо вибудувати довіру, яка й стане тим самим якорем.
Yola Bochkarova в інтерв’ю з Irina Schlegel спеціально для InformNapalm.
При використанні інформації активне посилання на джерело обов’язкове
(Creative Commons — Attribution 4.0 International — CC BY 4.0)
Тисніть репост і діліться з друзями.
Підписуйтеся на сторінки спільноти InformNapalm у
Фейсбук / Твіттер / Telegram
і оперативно отримуйте інформацію про нові матеріали.
Помітили помилку? Напишіть нам, будь ласка, приватне повідомлення на сторінку Фейсбук – і ми її виправимо. Дякуємо!
One Response to “Психологія війни: «93%», або Довгий шлях додому”
09.02.2019
Психологія війни, або Довгий шлях додому – VETERANS NEWS[…] Джерело […]