Публікуємо для читачів сайту міжнародної волонтерської спільноти InformNapalm деталізований матеріал про незаконне користування Російською Федерацією правом вето в Радбезі ООН. Юридичний аналіз підготував юрист-міжнародник Богдан Устименко.
Загальновідомо, що Російська Федерація фактично продовжила постійне членство Радянського Союзу в органі, від рішень якого безпосередньо залежить не тільки національна безпека України та безпека Чорноморського регіону, а й всього світу – Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй (РБ ООН). Саме на цей ключовий орган Членами Організації Об’єднаних Націй покладено головну відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки.
Водночас, не дивлячись на високу місію РБ ООН, представники України були вимушені називати реагування РБ ООН на конфлікти, загострення ситуації й порушення міжнародного права «повільним і непослідовним», передусім, через зловживання окремими постійними членами, зокрема Росією, правом вето.
Володимир Єльченко / Фото Ukrinform
Так, колишній представник України при ООН Володимир Єльченко в якості прикладів назвав ситуацію з нехтуванням міжнародних норм з боку Росії, її агресії проти України, а також зловживання нею правом вето в РБ ООН. Пан Єльченко нагадав, що Москва використовує «реваншистську політику» й застосовує військову силу проти інших держав ще з 1990-х років, у тому числі проти Молдови, Грузії і України [1].
Чи є у Росії правові підстави бути постійним членом РБ ООН замість Радянського Союзу?
Давайте розберемось. Почнемо з історії питання.
Так, у 1945 році Білоруська Радянська Соціалістична Республіка, Українська Радянська Соціалістична Республіка та СРСР, серед інших країн, стали державами – засновницями ООН. Слід додати, що Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка (РРФСР) статусу країни – засновниці ООН ніколи не мала.
Водночас, чинною редакцією статті 23 Статуту ООН [2] встановлено, що саме Союз Радянських Соціалістичних Республік, а не окрема республіка – РРФСР чи Російська Федерація є одним з п’яти постійних членів Ради Безпеки ООН.
А Статутом ООН взагалі не передбачена можливість зміни або продовження постійного членства у РБ ООН однієї країни іншою.
Також, у Конституції (Основному Законі) Союзу Радянських Соціалістичних Республік, прийнятої 7 жовтня 1977 року [3], було встановлено, серед іншого, наступне:
- СРСР – це єдина союзна багатонаціональна держава, утворена на основі принципу соціалістичного федералізму, в результаті вільного самовизначення націй і добровільного об’єднання рівноправних радянських соціалістичних республік (стаття 70);
- Територія Союзу РСР є єдиною і включає території радянських республік. Суверенітет СРСР поширюється на всю його територію (стаття 75);
- Віданню Союзу Радянських Соціалістичних Республік в особі його найвищих органів державної влади і управління, серед іншого, підлягають: представництво СРСР у міжнародних відносинах; зв’язки СРСР з іноземними державами і міжнародними організаціями; встановлення загального порядку і координація відносин союзних республік з іноземними державами і міжнародними організаціями, а союзна республіка (в т.ч. РРФСР) має право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори і обмінюватися дипломатичними і консульськими представниками, брати участь у діяльності міжнародних організацій (статті 73 та 80);
- Кожна союзна республіка – суверенна радянська соціалістична держава, яка об’єдналася з іншими радянськими республіками в СРСР (стаття 76);
- За кожною союзною республікою зберігається право вільного виходу з Союзу РСР (стаття 72).
Тобто, СРСР був державою. Водночас, кожна з союзних республік мала свій власний статус окремої держави.
Внаслідок цього, згідно із Конституцією Радянського Союзу РРФСР була окремою від СРСР країною, яка мала право вільного виходу з Союзу держав. Водночас, Конституцією СРСР правонаступництво СРСР не передбачено.
4 грудня 1991 року держави, які є чи були суб’єктами Союзу Радянських Соціалістичних Республік, і Союз РСР, як держава-попередниця, «…враховуючи необхідність кардинального перегляду всього комплексу відносин між державами, що входили до складу СРСР…», уклали у Москві Договір про правонаступництво щодо зовнішнього державного боргу та активів Союзу РСР (далі – Московський Договір) [4].
Для цілей Московського Договору його сторони визначили, що «правонаступництво держав» означає зміну однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародні відносини будь-якої території, а «момент правонаступництва держав» означає дату зміни державою-наступницею держави-попередниці у несенні відповідальності за міжнародні відносини стосовно території, що є об’єктом правонаступництва держав.
Відповідно до статті 4 Московського Договору сторони погодились на те, що частки суб’єктів колишнього Союзу РСР (слід звернути особливу увагу саме на це словосполучення – «колишнього Союзу РСР») у загальній сумі Боргу й Активах складають:
- Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка – 61,34 %;
- Україна – 16,37 %;
- Республіка Білорусь – 4,13 %;
- Казахська Радянська Соціалістична Республіка – 3,86 %;
- Республіка Грузія – 1,62 % тощо.
Слід звернути особливу увагу й на ту обставину, що Московським Договором зміна Союзу РСР Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою у міжнародних організаціях, в тому числі у РБ ООН, не передбачена.
Підписання Біловезької Угоди 8 грудня 1991 року / Фото RIA Novosti.
А вже 8 грудня 1991 року між Республікою Білорусь, РФ та Україною була вчинена у Мінську Угода про створення Співдружності Незалежних Держав (далі – Біловезька Угода) [5].
Біловезькою Угодою констатовано, що Союз РСР, як суб’єкт міжнародного права та геополітична реальність, припиняє своє існування.
Також цей міжнародний договір визначив, що на територіях держав-підписантів не дозволяється застосування норм колишнього СРСР, а діяльність органів колишнього Союзу на територіях держав – членів Співдружності Незалежних Держав (СНД) припиняється.
Окрім цього, Біловезькою Угодою встановлено, що Білорусь, РФ та Україна гарантують виконання міжнародних зобов’язань, що випливають для згаданих держав із договорів та угод колишнього СРСР.
У свою чергу, 21 грудня 1991 року 11 незалежних держав – колишніх республік Союзу, в тому числі Республіка Білорусь, РФ та Україна, підписали Алма-Атинську декларацію [6], якою ще раз підтверджено, що з утворенням СНД припиняє своє існування СРСР. Усі підписанти Декларації також гарантували відповідно до своїх конституційних процедур виконання міжнародних зобов’язань, що випливають із договорів і угод колишнього СРСР.
Цього ж дня, 21 грудня 1991 року, Рада Глав Держав СНД прийняла рішення [7] про те, що держави СНД «…підтримують Росію в тому, щоб вона продовжила членство СРСР в ООН, включаючи постійне членство в Раді Безпеки, та інших міжнародних організаціях…».
Але, як вбачається зі змісту рішення Ради Глав Держав СНД, цей документ був вчинений лише 11 з 15 суб’єктів колишнього СРСР, без участі та згоди самого Радянського Союзу, після припинення його існування.
26 грудня 1991 року Рада Республік Верховної Ради СРСР своєю Декларацією № 142-Н [8] констатувала припинення існування Радянського Союзу як держави і суб’єкта міжнародного права у зв’язку із створенням СНД, та, серед іншого, запропонувала главам Незалежних Держав розглянути питання про правонаступництво Союзу РСР та союзних органів державної влади і управління, а також про ратифікацію, виконання і денонсацію міжнародних договорів, укладених СРСР до створення СНД. Тобто, Декларація № 142-Н разом з іншими доказами підтверджує нікчемність рішення Ради Глав Держав СНД від 21 грудня 1991 року.
Висновки
Отже, провівши ретельний юридичний аналіз Статуту ООН, Конституції СРСР, Московського Договору, Біловезької Угоди та Алма-Атинських документів від 21 грудня 1991 року, Декларації Ради Республік Верховної Ради СРСР № 142-Н, а також інших документів, автор статті дійшов до наступних висновків:
- Відповідно до Конституції СРСР союзні республіки, в тому числі РРФСР, мали статус окремих держав з правом виходу з Союзу РСР. У свою чергу, СРСР був окремою від союзних республік державою;
- Статутом ООН зміна або продовження постійного членства у РБ ООН однієї країни іншою не дозволені;
- Конституцією СРСР зміна Радянського Союзу союзною республікою у міжнародних організаціях та органах, в тому числі у РБ ООН, не передбачена;
- Найвищими органами державної влади і управління СРСР рішення про зміну Радянського Союзу РРФСР у міжнародних організаціях та органах, в тому числі у РБ ООН, не приймалося;
- Жодним міжнародним договором, вчиненим за участю СРСР, зміна Радянського Союзу РРФСР у міжнародних організаціях та органах, в тому числі у РБ ООН, не передбачена;
- Російська Федерація фактично користується правами та виконує обов’язки постійного члена РБ ООН без належних правових підстав;
- «Крапку» в питанні того, чи відбулася фактична зміна СРСР Російською Федерацією в РБ ООН законно може поставити Міжнародний Суд ООН шляхом винесення консультативного висновку, зокрема, на запит Генеральної Асамблеї ООН.
Юридичний аналіз підготував Богдан Устименко – юрист-міжнародник, а також спеціаліст у галузі міжнародного морського права.
Читайте також інші тематичні матеріали InformNapalm
- Волонтери опублікували масштабну інтерактивну базу даних російської агресії
- Волонтери зібрали докази участі військових підрозділів ЗС РФ у операції захоплення Криму
- Список-1097: як 18-та ОМСБр ЗС Росії окупувала Крим
- Російська ядерна зброя вже у Криму – експерт із міжнародного морського права нагадав про чисельні факти
- Засновник InformNapalm закликав відібрати у Росії право вето в Радбезі ООН через агресію в Україні та Сирії – інтерв’ю для Newsader.
