Тисячі національних зрадників протягом 1919-1944 років стали агентами ГРУ і КДБ

Антон Тодоров, спеціально для Faktor.bg

Радянська агентура незліченна і незнищенна, таке враження складається у людини, яка досліджує архіви радянського часу. В її павутині опинилися Кімон Георгієв – прем’єр-міністр (1934-1935), Іван Марінов − воєнний міністр в уряді Муравієва, полковник Стефан Нєдев – начальник воєнної розвідки (1943-1944). Історія останнього нагадує «дорожню карту» національного зрадника на користь Москви.

Полковник Стефан Савов Нєдев народився 27 жовтня 1897 року в с. Хиневці, Велікотирновська область. Закінчивши торгівельну гімназію, він вступив до військового училища, яке закінчив у квітні 1918 року. Відразу ж був призначений командиром взводу 20-го Тирновського піхотного полку і відправлений на фронт у Добруджу. 1918 року він став членом Військового союзу, а в квітні 1919-го призначений секретарем союзу в Тирновському гарнізоні. 1918-1944 рр. служив у різних гарнізонах країни. Одружився із дочкою офіцера, яка згодом зіграла ключову роль у його військовій кар’єрі. Дружину лейтенанта Стефана Нєдева звали Мара Желєзнова Колєва, кузена генерала Ніколая Міхова, який був воєнним міністром у другому уряді проф. Богдана Філова (1942-1943), а 9 вересня 1943 року його було обрано до складу Регентської ради. Стефан Нєдев відверто схиляв Військовий союз до лівацького напряму, через що і ввійшов до штаб-квартири Дам’яна Велчева і навіть став секретарем його відділення у Південній Болгарії. На початку 1934 року призначений на посаду викладача військового училища, бере активну участь у підготовці і здійсненні перевороту 19 травня. Через рік, після повалення уряду Кімона Георгієва, ліве крило Військового союзу на чолі з Дам’яном Велчевим, Кірілом Станчевим та ін., переходить у підпілля і починає підготовку до нового перевороту, а Стефан Нєдев відіграє у цьому найактивнішу роль. Путчистів викрили, та особисті зв’язки Нєдева з воєнним слідчим допомогли йому уникнути серйозних наслідків, а через кілька днів його взагалі відпустили. Наступні кілька років працював у воєнному видавництві, на початку 1938-го Стефан Нєдев вирушив до Парижа, щоб вивчати французьку мову, а в червні того ж року його призначили воєнним аташе в Румунії. Саме тут він «зріднився» із радянською розвідкою. Згідно з довідкою Державної безпеки №1823 від 10.10. 1980 р. у Бухаресті з власної ініціативи він відвідав радянське посольство, встановив зв’язок із керівником посольства Павлом Kукулєвим і секретарем посольства Олександром Луніним. Полковник Стефан Нєдев передавав радянським представникам детальні дані та інформацію аж до свого відкликання у лютому 1941 року. Перевірка даних КДБ, яка була проведена через кілька десятиліть, підтвердила його зв’язок із радянською розвідкою (лист № 3104 від 03.13.1969 р. голова КДБ Юрій Андропов у відповіді на запити ДБ і довідка № 2239, БO-2557 від 18.11. 1980 р., підготовлена представником КДБ у Болгарії). Німецька контррозвідка вийшла на слід Нєдева та інформувала посольство Німеччини в Софії, яке у свою чергу переказало цей казус болгарському воєнному міністерству. Те, що стається невдовзі, вражає: у квітні 1942 року, коли воєнним міністром стає двоюрідний брат його дружини, ген. Ніколай Міхов, ніхто вже не тільки не розслідує зв’язки Стефана Нєдева, не відсторонює від служби, а, навпаки, його призначають начальником штабу 1-ї софійської армії, а в травні 1943 року − начальником відділу розвідки в штабі армії. Хіба це не була вражаюча легковажність: призначити цю особу керівником розвідки після оприлюднення фактів його контактів із радянськими спецслужбами у Бухаресті? Чи це призначення і стрибок у кар’єрі є версією відомої фрази одного з болгарських прем’єр-міністрів, що «всі ми брати?» Протягом служби на зазначеній посаді Нєдев підтримував тісні зв’язки з резидентурою радянської розвідки в Софії. Можливо, це пояснює той факт, що, коли англо-американське бюро розвідки в Туреччині запропонувало йому очолити можливий військовий переворот у Софії, Нєдев затягував переговори, таким чином проваливши плани англо-американської розвідки. Тільки в червні 1944 року, коли було сформовано уряд Багрянова, полковника Стефана Нєдева звільнили з посади керівника воєнної розвідки армії і відправили в чині стройового командира в Скоп’є, де він залишався до 9 вересня 1944 р. Йому пропонували долучитися до формування уряду в екзилі Олександра Цанкова, але він відмовився і повернувся до Софії. Тут його одразу ж заарештували, він потрапив у руки вбивць т.зв. народного суду, який виніс йому смертельний вирок.

Відразу ж після винесення вироку в той же день − 15 березня 1945 − генерал Вул (Волков) із радянської місії в Союзницькій контрольній комісії в Болгарії наказав передати Нєдева в розпорядження радянської інспекції. Про це дізнаємося з інформаційної довідки № 2239 КДБ СРСР, де зазначено, яку саме мету переслідувало НКВД щодо Недєва: «Оперативно-розшукові заходи, які будуть проведені за його участі». Керівник Державної безпеки в 1945 році Стефан Богданов узяв його в штаб НКВД у Софії (вул. Оборище, 19). Згідно з архівними документами, Нєдев повідомив НКВД низку важливих даних про діяльність німецької, англійської та турецької розвідки і підривну діяльність реакційних партій та організацій в Болгарії. Тут він дочекався указу (№ 11 від 13 грудня 1945 року) про помилування, смертний вирок було замінено на п’ятнадцять років одиночного ув’язнення. Через рік, новим указом полковника Нєдева було помилувано і повністю відновлено політичні і громадянські права, про що йдеться у довідці № 8335 від 11.11.1947 Міністерства юстиції. Після звільнення з в’язниці протягом багатьох років працював як приватний підприємець. Відповідно до закону про позбавлення пенсії осіб, які брали участь у фашистській діяльності, Стефан Нєдев не отримував пенсії. На життя заробляв у власній майстерні, випускаючи паперові мішки з відходів. Він і його дружина були завербовані як секретні співробітники Державної безпеки і їх робота дуже добре оплачувалася. 1976 року керівництво МВС надано Стефану Нєдеву одноразову допомогу в розмірі 3000 лева. У докладній записці Секретаріату ЦК Комуністичної партії від 24 вересня 1981 року, яку підготував завідувач Військово-адміністративного відділу ЦК Комуністичної партії генерал-полковник Велко Пелін, пропонується виділити персональну пенсію (про що кілька місяців до цього у довгому листі до Політбюро просив і сам Стефан Нєдев). Через тиждень після записки Велко Пеліна національний зрадник і радянський агент Стефан Нєдев отримав таку пенсію, яку виплачували відповідно до окремої постанови Державної ради НРБ і після погодження із Секретаріатом ЦК Комуністичної партії, що зафіксовано у рішенні «B» № 30 від 10.01.1981. Ось така історія. Дехто називає її особистою драмою, хтось − національною зрадою, хтось – буденною поведінкою у складні і неоднозначні часи. Для себе я вибираю друге. Це державна зрада і неприйнятна поведінка болгарського офіцера, який започаткував традицію: керівники болгарської воєнної розвідки ставали звичайними агентами радянської секретної служби.

І якщо Стефан Нєдев став радянським агентом наприкінці 30-х років минулого століття, багато інших національних зрадників цієї породи мають багаторічний досвід служби на користь чужих інтересів. Одним із них є Борис Мануйлович Афанасьєв, також відомий як «Гама». Народився 15 липня 1902 року в місті Лом, син чиновника. Почав працювати у 8-річному віці, а в 14 років став робітником цегельноого заводу. Закінчив середню педагогічну школу. 1922 року вступає до лав БКП. Бере активну участь у комсомольській і військово-партійній діяльності в Ломі. Був заарештований за звинуваченням у підготовці замаху на міністра освіти. 1922 року за рішенням БКП нелегально покидає Болгарію з документами білогвардійця, який нібито повертається на батьківщину. Навчався на факультеті суспільних наук Академії комуністичного виховання. З 1923 року член РКП (б). Після завершення Академії в 1926 році був скерований на роботу заступником Краснопресненського райкому. 1927 році за рекомендацією Московського комітету ВКП (б) зарахований науковим співробітником Комуністичного університету ім. Я.M.Свердлова. Закінчивши аспірантуру, викладає історію партійної пропаганди і проводить пропагандистську діяльність на московських підприємствах. Читає курс лекцій з історії ВКП (б) у московських вишах. Протягом 1931-1932 років був заступником начальника відділу «Історії ВКП (б)» у Комуністичному університеті. Чекісти звернути увагу на Афанасьєва 1930 року, коли його відправили викладати курс з історії партії і ленінізму в Центральній школі ОДПУ. З березня 1932 року на нелегальній роботі у Відні. У березні 1936 року переїхав до Франції як лідер підпільної групи з місією проникнути в керівні органи троцькістської організації там. У Парижі під псевдонімом «Гама» керує агентом Марком Сборовський (псевдо – «Тюльпан»), інкорпотований в найближче коло сина Л. Троцького. Протягом 1936-1938 років група провела успішні операції захоплення т.зв. «Архіву Троцького», архів Льва Сєдова і Міжнародного секретаріату IV-го Інтернаціоналу. Разом з членом своєї групи В. Правдін (Роллан Aббія) 4 вересня 1937 року в Лозані (Швейцарія) винесли смертельний вирок Інату Рейс, брав активну участь у викраденні ген. Міллер і т.д. Повернувшись у СРСР, дізнався, що його брат також емігрував з Болгарії, був виключений з партії і заарештований. Відразу ж особисто звенувся до наркома Єжова. Його брата було звільнено і призначено начальником авіації в Товаристві сприяння обороні «Авіа» в Краснодарському краї. Протягом 1939-1940 рр. він був старшим помічником, а потім заступником-начальником відділу спеціального бюро при наркомі МВС. У березні 1941 року він був призначений начальником управління Першого управління НКДБ СРСР (зовнішня розвідка). На початку червня 1941 року працює у Берліні над відновленням необхідних для розвідки зв’язків, у тому числі були спроби проникнути в оточення Мартіна Бормана. Але у зв’язку з початком війни разом з іншими радянськими громадянами в липні того ж року через Туреччину повертається у СРСР. Під час Другої світової війни є одним з найближчих соратників Павла Судоплатова, масового вбивці та одного з керівників розвідувально-диверсійної діяльності в тилу нацистів. 1947 року звільнений з органів МДБ через негативну характеристику. З 1948-го по 1953-й працював начальником відділу наукової інформації вид. «Зарубежная литература». Після смерті Сталіна, Судоплатов отримав від Берії наказ створити 9-й відділ МДБ. Завдяки чому і повертається на роботу Борис Афанасьєв, якому було присвоєно звання полковник. Працював позаштатним літературним співробітником у журналі «Новое время» і «Военная мисль». 1958-1963 рр він був редактором ж. «Произведения и мнения», який виходив французькою мовою. 1963-1965 рр. − заступник головного редактора ж. «Советская литература», а з 1965-го − працював заступником головного редактора цього журналу. Нагороджений  орденами «Червоного прапора», «Вітчизняної війни 1-го ступеня», «Червоної зірки», різними почеснами знаками й медалями. Заслужений діяч культури СРСР.

Інший знаковий радянський кадровий офіцер розвідки − національний зрадник Іван Цолов Вінаров, псевдонім «Март». Народився 1896 року в місті Плевен. Приходить з багатої поміщицької родини. Учасник Першої світової війни. Член БРСДП з кінця 1916 р. Виконував партійні доручення при захопленні зброї зі складів Союзницької контрольної комісії, активний співробітник нелегального партійного каналу Варна-Севастополь. Заарештований восени 1921 року і засуджений до восьми років позбавлення волі. У грудні 1922 року втік із в’язниці та емігрував у Радянський Союз. У складі групи штабу РККА брав участь у переправці для БКП і розширенні мережі партизанських груп (квітень 1924 − листопад 1925). Після тримісячного навчання у спеціальній військовій школі в Тамбові незаконно відвідав Болгарію та Австрію, допомагаючи втечі з країни комуністичних функціонерів після підриву церкви Свята Неделя. У період з січня 1926 по лютий 1929 був радником у Китаї з питань розвідки в групі Хрістофера Салніна (відомий як Грішка Сaлнін, псевдонім «Осіп»). Деякий час обидва прикріплені як консультанти з питань розвідки і організації диверсій до Фен Юйсян командира Першої національної армії. Але їхні основні зусилля були зосереджені на підготовці бойових груп із злочинних угруповань т. зв. хунхузі (буквально − червонобороді) і будівництво укриттів, де були накопичені запаси зброї і вибухових речовин. Усе це використовувалося під час конфлікту на Китайсько-Східній залізниці (КСЗ). Частина зброї була в першу чергу трофейного походження (англійська, французька та чехословацька), відібрана у військовополонених армії ген. Колчака та ін. Іншу частину Салнін і Вінаров купували в Берліні, Відні, Празі і Белграді за гроші, виручені від продажу різних китайських товарів: порцелянові вази, статуетки та сервізи, вироби із слонових кісток, мистецькі витвори китайських різьбярів по дереву, гобелен, бамбукові парасольки і т.д. Усі ці операції здійснювалися під прикриттям комерційної компанії, роль сполучної ланки виконувала дружина Вінарова − Галина Лєбєдєва, яка працювала криптографом у радянських установах у Пекіні і Харбіні. У 1930 року закінчив курси підвищення кваліфікації для співробітників (КАКС) у IV управлінні штабу РККА. З 1930 по 1933-й − головний резидент радянської військової розвідки в Австрії, де створює розвідувальну мережу в низці європейських країн: Польщі, Чехословаччині, Румунії, Югославії, Греції, Угорщині, Болгарії і Туреччині. Організовує розвідувальні групи на чеських військових заводах і заводі «Skoda», через які Центр отримував вичерпну інформацію про авіаційну промисловість. Івану Вінарову вдалося організувати придбання 17 грецьких паспортів і отримати критично важливу інформацію політичного, економічного і військового характеру. У період 1931-1933 рр. був слухачем основного, а потім (1933-1936) слухачем спеціального відділення Військової академії ім. M. Фрунзе. З грудня 1936 року Івану Вінарову було доручено керівництво групи розвідки в Парижі, яка охоплювала не тільки Францію, а й сусідні країни. Одне з головних завдань − вербував бойовиків і додував матеріали для республіканських військ в Іспанії. 15 липня 1938-го звільнений з РККА через «службову невідповідність». 16 червня 1940 року покарання скасовано й Івана Вінарова було призначено викладачем кафедри загальної тактики Військової академії. Під час Другої світової війни був офіцером у складі Окремої мотострілецької бригади особливого призначення (ОМСБОП), брав участь у підривних операцій в тилу противника. Після остаточного формування бригади до її складу ввійшли майже 25 000 осіб, у тому числі кращі радянські спортсмени (боксери, легко- і важкоатлети, лижники і ін.), 2000 іноземців, у тому числі 100 болгар.

Маловідомий співробітник радянської військової розвідки Крістана Іванова Янева. Народилася 30 жовтня 1914 року в с. Вісочен, Драмська околія (сучасна Греція), походить із родини відомого македонського революціонера. Її батьки померли, коли їй було п’ять років. Її виховувала тітка − Злата Kaрaiвaнoвa, яка 1918 році переїхала до Болгарії і влаштувалася в Софії. Янева здобула вищу педагогічну освіту – завершила Софійський університет. Студенткою стала членом БОНСС (Болгарський народний студентський союз) і брала активну участь у боротьбі прогресивного студентства. 1939 року стала членом БКП. 1941-го Янева працювала вихователем у столичному дитячому будинку. Долучилася до роботи у військовому відділі ЦК Комуністичної партії на підтримку Атанаса Романова (також радянський агент), який був засуджений до смерті і страчений 1942 році в Софії. 10 листопада 1942 р. Яневу було відряджено на роботу в системі радянської військової розвідки в Німеччині. Це сталося на прохання полковника Леоніда Середи, військового аташе радянського посольства в Софії, через Стефана Богданова, який тоді працював у системі радянської військової розвідки під псевдонімом «Арбатов». Яневу ліквідувало гестапо 1944 році на гільйотині.

Нікола Райков Бєлoпiтoв ще один радянський агент, який вцілів і помер аж 1972 р. Народився 28 березня 1901 року в Панагюріще, член Комуністичної партії з 1920 р., вивчав електротехніку в Відні. Брав участь у повстанні в вересні 1923 року, за що був заарештований. Після звільнення з-під варти відправився у Гданськ, щоб продовжити свою освіту. Там вступив до лав Комуністичної партії Німеччини під іменем Ніколаус Фрей. 1928-го завербований ГРУ, отримав псевдонім «Паул Беккер».

Наступного року завершив навчання у Гданську, отримав диплом інженера-електрика, повернувся до Болгарії. Почав працювати електриком ГЕС «Вича», брав участь в електризації його рідного міста, став співробітником головного управління «Пошта, телеграф, телефон». Це його публічна діяльність. А конспіративна пов’язана з участю в групі радянського розвідника Дімітара Ананьєв (псевдонім «Мімі»), якого забезпечує доступом і копіями зашифрованої інформації та дипломатичної пошти. 1934 року за гроші радянської розвідки відкриває компанію «БеКоП», яка займалася виробництвом та імпортом радіо- та електрообладнання. Із 1939-го був одним із радистів групи радянського розвідника Владіміра Заїмова («Азорскі»). Заарештований 23 березня 1942 року по справі «Заїмов», але через відсутність доказів звільнений. Негайно відновлює контакт з ГРУ і в період 1942-1944 рр. був одним з найважливіших радянських агентів у країні. Влітку 1944-го оснащує та вводить в експлуатацію другу нелегальну радіостанцію. Після 9 вересня 1944 року був призначений генеральним директором «Пошта, телеграф, телефон». 1947-1950 рр. був директором державного об’єднання «Елпром», потім директором Інституту зв’язку і з 1960 по 1963 рік очолював Інститут електротехніки в Софії.

Злісний радянський агент, який дожив до 9 вересня і навіть став генерал-лейтенантом у комуністичній (не) болгарській (анти) народній армії Щерю Атанасов. Народився 14 березня 1902 року в с. Любімець, Хасківський округ. Член Комуністичної партії з 1923 року, і ВКП (б) − з 1925-го. 1930 року завершив Комуністичний університет національних меншин Заходу в Москві, і це його єдина «освіта». Працював у ЦК ВКП (б) і відділі міжнародних відносин Комінтерну, який насправді був розвідувальною структурою Комінтерну. У 1934-1936 роках як агента ГРУ побував в Іспанії. Згодом створює та керує розвідувальним пунктом радянської військової розвідки в Туреччині, через який підтримує відносини з Болгарією, Грецією, Югославією, Іспанією та Москвою. 1939-го повернувся в Москву, але незабаром він очолив пункт зв’язку з Комінтерном в місті Ізмаїл. З 1942-го він входив до окремої мотострілецької бригади спеціального призначення НКВД, де готував десантників до саботажу і розвідувальної діяльності в тилу ворога в Німеччині, Італії, Угорщині, Румунії та Фінляндії. Протягом 1943-1944 рр. був приординований до реалізації спеціального завдання штабу Народно-визвольної армії Югославії. Після 9-го вересня повернувся до Болгарії і став помічником командира I-ї болгарської армії. Займав багато різних керівних посад в БНА, до 1962 року член ЦК Комуністичної партії. Помер у 1967 році в Софії.

Інший персонаж радянський агент із бессарабських болгар Зиновій Зиновійович Христов (псевдо «Ніколай Іванов Добрєв»). Народився 15 червня 1917 року в с. Ботево, Запорізька область. Болгарин, походить із селянської родини бессарабських болгар. У Червоній Армії з 1938-го. Протягом 1938-1940 рр. пройшов розвідувальну підготовку в розвідувальному відділі штабу Чорноморського флоту. Восени 1941 року прибув до Болгарії швидкісним катером. Оселився в місті Добрич,  нелегально працював під вказаним псевдо. У серпні 1941 року оселилися в місті Варна, де відкрив трактир для прикриття своєї діяльності. З жовтня 1941 року до вересня 1944-го керував розвідувальною групою радянської військової розвідки в Болгарії. Працював надзвичайно дисципліновано і без збоїв. Спочатку передавав інформацію Зарі Стойковій, радистці групи Гіньо Георгієва Стонєва, а після її розкриття в серпні 1943 року, передавав безпосередньо в центр зі своєї радіостанції, розташованій в майстерні своєї подруги і коханки Taкухи Бедросової. Регулярно інформував розвідувальний відділ штабу Чорноморського флоту про становище і події в районі Варни. Демобілізувавшись 1946 року, повернувся у Радянський Союз і закінчив історичний факультет Мелітопольського педагогічного інституту (1947). Став професором історії в школі в Миколаєві, а потім був призначений керівником відділу освіти в місті.

Тесть  колишнього міністра закордонних справ Віктора Вилкова − один із найбільш законспірованих радянських агентів на 9 вересня 1944 р. Йдеться про Любомира Антонова Пентієва, на прізвисько «Кріт». Народився 10 травня 1910 року в Шумен. Закінчив юридичний факультет у Женеві. Був помічником і першим заступником Стефана Богданова в розвідувальній групі в Софії. У липні 1944 року софійська поліція затримала Любомира Пентієва. Його заступнику Стояну Петрову Шарланджієву вдалося сховатися, той перейшов у підпілля і продовжував працювати на радянську розвідку. Інформацію про їхню діяльність поліція отримала зі свідчень Христо Лолова Атанасова, якого затримали перед тим. Любомира Пентієва поліція відпустила 9 вересня 1944-го без жодного покарання. Після цього працював в органах МВС. Через кілька років був призначений генеральним консулом у Стамбулі (1948). Був послом у Швеції і Малі (1962-1965). У 1961 році Любомира Пентієва було призначено в. о. керівника посольства в Сирії. Він також був виконувачем обов’язків керівника консульського відділу МЗС. Помер 13 серпня 1970-го. Його дочка Іскра Пентєва є другою дружиною колишнього міністра закордонних справ Віктора Вилкова. Вона народилася 20 липня 1947 року в Софії, закінчила французьку філологію в Софійського університету, працювала перекладачем у відділі «культура» в посольстві Франції в Софії, в іракському посольстві у відділі «преса».

Тисячі національних зрадників, які протягом 1919-1944 років продавали Болгарію і болгар за московське золото і долари.

Таким чином було створено ганебні умови, які дозволили характеризувати нашу країну як «найбільш лояльного радянського сателіта». Московити навіть говорять: «Курица – не птица, Болгария – не заграница». Не хочу бути поганим пророком, але вибір президентом Румена Радева і збільшення у геометричній прогресії демонстративної промосковської політичної кавалькади в Болгарії, то цілком можливо, що знову повернемося до вищеописаного стану на сором усього світу. Ми, болгари, неодноразово давали чіткі докази того, що якщо ми не можемо дати від себе щось добре, то, принаймні, можемо слугувати поганим прикладом для інших.

Статтю написано на замовлення Faktor.bg

Основна світлина: Карикатура поляка Генріха Дембіцкі, в якій висміяно “велику ідею слов’янофільства”. Росія зображена у вигляді огрядної жінки, яка наступила на Польщу, лівою рукою сильно стискає Малоросію (Україну), а правицею дотягується до Болгарії. Фоном слугує традиційне для Росії покарання – 25 ударів бичем. 25 квітня 1870 р. Бухарест, Романія, газ. “Тъпан” – Галерея Faktor.bg

InformNapalm отримав від Faktor.bg дозвіл на публікацію статті.

Переклад з болгарської мови: Nadiia Boiko

Інформація підготовлена спеціально для сайту InformNapalm.org. При повному або частковому використанні матеріалу активне посилання на автора і статтю на сайті обов’язкове.
(Creative Commons — Attribution 4.0 International — CC BY 4.0 )