Інтерв’ю з істориком Інституту вивчення тоталітарних режимів (Чехія) Давідом Свободою. Фото: Ян Ґаздік.
Інтерв’ю – Російська окупація Криму, а ще раніше – протести на київському Майдані повернули до життя міфи про Степана Бандеру, занесення в Україну неонацизму, антисемітизм та погроми. А пропаганда Москви, на думку історика та україніста Давіда Свободи з Інституту вивчення тоталітарних режимів, цим спритно користується. Часто з успіхом. Нижченаведене інтерв’ю вийшло у випуску газети Insider за четвер та надано редакцією газети сайту Aktuálně.cz у повному обсязі.
Insider: Чому Степан Бандера раптом знову з’явився на «російсько-українській сцені»?
Давід Свобода: Демонстрації на київському Майдані запустили дуже напружену та невротичну ситуацію, в якій Україна відіграє роль країни, що помітно емансипується, стаючи незалежною від Росії. Тому корисно знати, що російське (а я б сказав – навіть радянське) пристрасне «захоплення» Степаном Бандерою та бандерівцями тягнеться вже з часів Другої світової війни. При цьому «бандерівщина» та Бандера – лише мутації в термінологічному словнику російської пропаганди. Адже до Бандери росіяни так само лякали набагато більш поміркованим козацьким отаманом Симоном Петлюрою, що також домагався незалежності України.
Російська пропаганда потрапила в Криму на родючий ґрунт | Фото: Reuters
У протиукраїнській пропаганді Москва використовує цілу низку різних діячів історії. А Степан Бандера, на їхню думку, – це просто бандит, терорист, антисеміт… та ще бозна хто. Таким чином, ярлик «Бандери» отримують навіть рухи, досить віддалені з географічної та соціальної точок зору. Зокрема, Москва вважала та досі вважає бандерівцями, наприклад, партизанів Балтії. І навіть румунських у нинішній Молдові, що стояли на цілком протилежному боці від українських націоналістів. Коротко кажучи, в російському словнику слово «Бандера» дорівнює бандиту.
А може, досі – і в чеському, чи не так?
Це правда. У цьому плані відзначилася, передусім, чеська кінематографія. Досить згадати, наприклад, фільми «Тіні спекотного літа» або «Акція «Б». В «Акції «Б» у ролі бандерівця навіть один з великих ідолів майбутнього дисидентського руху стріляє з автомата по дітях та жінках. Таким чином, ім’я Бандера поступово отримувало подвійний заряд: революційний – прапор, та злочинний – бандит і вбивця. При цьому навіть серед українських націонал-радикалів погляди на Степана Бандеру різняться.
До речі, ця група – зовсім не така потужна, як стверджують російські ЗМІ, від яких залякування бандеризмом переймають західні та чеські журналісти. Публікації про Бандеру – або некритично шанобливі, або, навпаки, – образливо-принизливі. А крім того – погляд Москви, для якої Бандера – це символ ненависницької здичавілості, варварських злочинів та нацистської окупації. А якщо сказати ще гостріше – звірячої ненависті до радянських досягнень, радянських людей, радянської України.
А яким Степана Бандеру бачите ви?
Сучасні українські історики називають його «романтичним терористом». Врешті-решт тероризм та романтизм часто взаємодоповнюються. Але Бандера був у першу чергу романтиком. Це випливало з середовища, в якому він ріс та виховувався. Бандера був молодим українцем, якого дуже обурювало, що його народ животіє під ярмом Польщі, більшовицької Росії, Румунії та Чехословаччини. Він мріяв про те, що його народ героїчно повстане та скине кайдани. Це означало б перший крок до утворення єдиної та неподільної України. При цьому для повстання невдоволених мас досить було дрібниці – кинути запальну іскру. А в боротьбі за суверенітет перевага надавалася насильству.
До парламентського способу боротьби, на думку Бандери, вдавалися лише вироджені демократи або слабаки, що ніколи нічого не досягли. Насильство в боротьбі за визволення Батьківщини він навіть героїзував. Визвольно-очисний ефект вбачав лише в насильстві та терорі.
Схоже, від романтизму до фанатизму в інтерпретації Бандери було не дуже далеко…
Судячи з усього, він їх навіть не розрізняв. Коїв злочини в ім’я світлої ідеї або зневаги до поміркованості. У міжвоєнний період Бандера організував серію замахів на політиків, яких він вважав діячами, що поступаються перед польськими порядками. При цьому це були люди, що бачили майбутнє України в польсько-українському примиренні шляхом компромісу та взаємних поступок. Але такий шлях романтик-терорист Бандера, зрозуміло, відкидав. Він був максималістом з чорно-білим світобаченням та світорозумінням.
І саме ці «темні» аспекти прагнень Бандери почала використовувати російська пропаганда?
Вона робила це завжди, але зараз стала набагато жорсткішою. Минуле бандерівського та українського рухів за незалежність зараз більш ніш будь-коли раніше застосовується Москвою для пробудження примар. Або, якщо завгодно, – для актуалізації історичних подій, такої делікатної для Європи. Гітлер та нацизм автоматично викликають у цивілізованих країнах відразу та відторгнення… подеколи навіть забобонні.
Демонстрація під величезним російським прапором у Сімферополі (Крим)
Фото: Reuters
Тому ми соромимось нацистських символів, але радянські нам не дуже заважають. І саме на цій струні Москва зараз спритно грає: «Погляньте – на київському майдані повстали нацисти! Під загрозою опинилися як євреї, так і російська меншина в Україні! Тут утворюється кровожерливий кратер, що засмоктує цінності цивілізації!»
Нинішня Росія сповідує цінності, які можна назвати ультраконсервативними. Путінська Росія переслідує гомосексуалістів. Путінська Росія поважає грубу силу, не жаліючи навіть жінок, як свідчать кадри, відзняті в Сочі, на яких козацький патруль шмагає батогом протестуючих дівчат, що нікому не загрожували. Якщо перебільшувати та застосувати путінські пропагандистські прийоми, можна сказати, що нацистська саме Росія, а не буремна Україна.
Чи можна звинувачувати Степана Бандеру в злочинах, що коїли після Другої світової війни в Словаччині та Польщі так звані «бандерівці»?
У цьому – вся шаленість ситуації. Історія України – настільки трагічна та заплутана, що поняття систематично перекриваються. Одна справа – це Бандера як такий, і зовсім інша – бандерівці. При цьому Степан Бандера співпрацював із своїми соратниками лише недовго, доки його нацисти не ув’язнили. Відтоді з «бандерівським рухом» в Україні він більше ніколи не підтримував зв’язку. Це були як бандерівці в лісах Волині, так і ті, що після війни проходили через Центральну Європу, а згодом, – наприклад, бандерівці в американській еміграції.
Мова йде про три етапи українського озброєного спротиву, що сильно відрізняються один від одного. Крім того, «бандерівський рух» був лише частиною загальної боротьби українців за незалежність, яку уособлювала, зокрема, Українська повстанська армія (УПА). Справа в тому, що УПА не тотожна з бандерівцями, хоча в повоєнній радянській, чехословацькій, польській та іншій пропаганді це донині представляється саме таким чином. Це все одно, що плутати балтійських «лісових братів» з «Третім спротивом» у Чехословаччині.
Велика помилка – в тому, що в Чехії досьогодні український рух опору ототожнюється з благозвучним ярликом «бандерівці».
Що стосується благозвучності: коли я розмовляв з людьми на Майдані, самі українці називали президента Януковича та екс-прем’єра Тимошенко не інакше як бандитами.
Подеколи важко сказати, наскільки це зрозуміло самим українцям. Проте свого часу я в Німеччині позначив, що вивчаю український рух спротиву. А їм було одразу все ясно – бачили в мені експерта з українського бандитизму. Врешті-решт і в матеріалах Нюрнберзького трибуналу можна прочитати, що Бандера був типовим бандитом. Тож не слід дивуватися, що Москва вважала демонстрантів на Майдані фашистами, а протестувальники-майданівці так само обзивали українського президента Януковича. Нинішня реставрація втовкмачування імені Степана Бандери, за яким часто приховується незнання історії, мене як історика досить захоплює.
Свого часу Степан Бандера був ідолом руху опору. Пізніше, можливо, позбавленим реального впливу. Незважаючи на це, КДБ вбив його в мюнхенському вигнанні.
У наказі ліквідувати Степана Бандеру, відданому радянським керівником Микитою Хрущовим, вже не було ніякої необхідності. Бандера став в еміграції цілком ізольованою фігурою. Його можна назвати лицарем сумного образу, що давно розійшовся з українською політичною еміграцією. Опоненти все ще вважали його затятим, непримиримим, небезпечним та нетолерантним мрійником, що лише псує їхню боротьбу за суверенітет України. Проте нинішні українські націоналісти вважають вбивство Бандери підтвердженням його величі та важливості. Інакше навіщо було «совітам» його вбивати, якщо його власні соратники давно «здали на брухт»?
Проте, наскільки мені відомо, Бандера аж до своєї смерті як «мрійник-революціонер» ніколи не відмежовувався від насильства та терору в боротьбі за волю України.
Йому це сильно ставили в провину, наприклад, американці, що врешті-решт назвали його «нетерплячим розкладаючим елементом, з яким важко співпрацювати через його нетерпимість до опонентів». Своїх опонентів Бандера вважав зрадниками великої ідеї самостійної України. На його думку, вони збочили на фальшивий шлях сумнівної демократизації. У цьому відношенні я розумію критиків Бандери, що дорікали йому бандитизмом та злочинністю.
Одинокий українець у російському морі. Почалася паралімпіада
Справа в тому, що він був невживчивим насильником. З його ініціативи було скоєно злочини як щодо українців, так і людей інших національностей, бо Бандера вважав їх нелояльними та недисциплінованими. За ці повоєнні вбивства його не можна не вважати злочинцем. Пом’якшуюча обставина – принаймні в тому, що його найгаласливіші опоненти в роки Другої світової війни поводились так само по-насильницькому. Причому в часи, коли Бандера давно був у німецькому концтаборі.
Схоже, що Москва використовує ім’я Бандери цілком безглуздо, проте, судячи з усього, це приносить ефект…
Якби росіяни протиставили героїчним легендам та націоналістичній літературі про Бандеру збалансований погляд на його життя, у своїй антиукраїнській пропаганді вони досягли б набагато більших результатів, ніж досі. Будь-який зв’язок між Майданом та українськими радикалами давніх часів просто відсутній.
Для нас, мабуть, досить делікатною темою є перехід бандерівців або вояків УПА через Словаччину… але, можливо, лише завдяки комуністичній пропаганді.
Присутність загонів УПА в Словаччині бере початок десь з літа 1945 р. Територію Словаччини вони використовували для перепочинку, аби набратися сил, перш ніж повернутися до бойового котла на польсько-радянських рубежах, де УПА воювала з польським режимом та радянським комунізмом. Згодом, у 1946 р., УПА хотіла вплинути на вибори в Словаччині, пояснюючи людям, що таке в дійсності російський більшовизм.
Тому агітатори УПА керувалися суворими правилами, як поводитись з людьми в Словаччині: від них, зокрема, вимагалося бути чистими та всіляко допомагати людям у Словаччині. Потім, у сорок сьомому, відбувся великий перехід загонів УПА теренами Словаччини з наміром продовжувати боротьбу зі Сталіним на заході. На той час це були вже відчайдушні сміливці, що воювали проти всіх. Марними були їхні листи до ООН та президента Едварда Бенеша, в яких вони намагалися роз’яснити свої цілі, посилаючись на трагічну долю поневоленої України.
За такий погляд вас, мабуть, спіткає чимало критики. Найбільше, мабуть, з боку сучасників.
Це цілком можливе. Мій погляд кардинально віддалений від спрощених уявлень, що в Словаччину ввірвалися якісь голодранці, що почали вбивати чоловіків та ґвалтувати жінок. Все це слід знати і при оцінці нинішніх подій в Україні. Зрештою, і Чехословаччина кидала армійські підрозділи проти людей, про яких нічого не знали.
А ті при цьому хотіли лише пройти. Проте це вилилося в безглузді бойові сутички та кровопролиття, коли гинули як чехословаки, так і вояки Української повстанської армії. Прикро, що це відбувалося ще до комуністичного перевороту. Що ми вже тоді воювали з людьми, що мали жорстокий досвід від російського більшовизму. Врешті-решт пройшло десь сто п’ятдесят вояків УПА з п’ятисот. Загинуло кількадесят чехословацьких солдатів та поліцейських.
Схоже, що національність «українець» дорівнює політичному феномену…
Але ж це справді так. Коли я зараз дивлюся, як суперечливо сприймаються в Чехії протести українців на Майдані або лікування поранених майданівців у празьких лікарнях, то з жахом спостерігаю – без перебільшення – наскільки глибоке коріння запустив у нас міф про бандерівців. Відчуваю нелюбов до українців як безсумнівного політичного феномену. Бо вони стали таким після трагедій, що їх спіткали. При цьому не роблячи нічого іншого, крім боротьби з диктатурою.
В інтернет-дискусіях часто лунає заперечення – навіщо нам допомагати українцям?
Така позиція є проявом цілковитих лінощів та невігластва. Як тільки росіяни здобудуть Україну, справа дійде до нас. Ми будемо на черзі, і нам кінець. Станемо свідками відновлення своєрідного Союзу РСР.
автор: Ян Ґаздік
переклад: Сватослав Щиголь
чеський оригінал: http://zpravy.aktualne.cz , опубліковано 13 березня 2014 р.
