Статтю підготовлено на основі доповіді “Щодо можливої російської загрози територіальній цілісності Республіки Білорусь”, яку автор прочитав на П’ятому міжнародному конгресі дослідників Білорусі, що відбувся в Каунасі 2-4 жовтня 2015 року.

Через свою цікавість до проблематики розпалювання етнічних конфліктів на пострадянському просторі я нарахував близько п’ятдесяти “проектів” сепаратистського та ірредентистського типу, які Москва намагається здійснити практично усюди, починаючи з Естонії і закінчуючи Таджикистаном. Зрозуміло, всі вони перебувають на різних стадіях здійснення. Крим вже внесено до складу Росії. Придністров’я, Абхазія, так звана Південна Осетія та т. зв. “ДНР” з “ЛНР” все ще мучаться в очікуванні тієї ж долі. Очевидно, що в подібному напрямку розвиваються події й у Гагаузії (з Тараклійським районом на додачу). В інших місцях підривна діяльність поки що ведеться, якщо можна так сказати, на підпільно-суспільному рівні. Це стосується естонської Нарви та латвійської Латгалії, українського Причорномор’я та окремо взятої її частини — Південного Буджаку, Слобідської України, Закарпаття, молдавських Бельців, грузинської Джавахети, у якій намагаються створити грузинський варіант Карабаху, районів Азербайджану, населених лезгинами і талишами, Целинний край Казахстану та його півострова Мангистау, узбецької Каракалпакії і под. Ще нижчій рівень — це нагнітання ситуації в соціальних мережах, де анонімно плодяться різноманітні клайпедські, виленські, львівські, київські та інші “народні республіки”.

П’ятнадцять років щоденного отруєння путінським телевізійним (і не тільки) лугом призвели до того, що середньостатистичний росіянин почав сприймати навколишній світ як щось чуже та вороже стосовно його самого та його країни (малюнок Васі Ложкіна)

Уся ця пропаганда стосується не лише і не стільки нас, членів НАТО та Євросоюзу (маю на увазі країни Балтії), що за визначенням московських пропагандистів вже давно зараховані у чорні списки “божевільних русофобів” (чи кого там ще). Вістря путінської ненависті та деструкції спрямовано в першу чергу на так званих зрадників — на тих, хто все ж наважився повернутись обличчям у бік західної цивілізації та її системи цінностей — на Україну, Молдову та Грузію. Майже те ж саме можна сказати і про держави, що все ще намагаються маневрувати між Росією та іншими центрами притягання — для прикладу про Азербайджан та Узбекистан.

Путінська пропаганда привчає обивателя до того, що Росія має якісь особливі права на втручання у внутрішні справи навколишніх держав.

Попри те ми бачимо, що збудження Росією сепаратистськими настроями не уникнули й ті держави, що є союзниками путінського режиму. Це ще раз показує, що Кремль розглядає своїх “молодших братів” винятково м’ясожерно — або як покірних сателітів, або як територіальних донорів. Між іншим, саме з такою метою задумали і мертвонароджене створіння під назвою “Союзна держава Росії та Білорусі”.

Інакше кажучи, ставлення Росії до усіх без винятку колишніх та чинних членів СНД зводиться до простої, як ти копійки, формули: або ви йдете фарватером кремлівської політики і слухняно входите у всілякі там митні та інші євразійські союзи і ОДКБ (організація договору про колективну безпеку – прим. ред.), або від вас відкусять шматок вашої території, зазвичай населеної якимись національними меншинами (бажано етнічними росіянами). Для цього використовується не лише етнічна, але й інша, теж споріднена до першої, модель аргументації, яка базується на псевдоісторичних аргументах.

Якщо є бажання ударити, палиця для цього завжди знайдеться. Ми бачимо найрізноманітніші  крутійства, якими користуються для виправдання російської експансії і навіть відвертої агресії. В дію йдуть і постулати про правонаступництво Російської Федерації стосовно Радянського Союзу, і “закон про співвітчизників”, згідно з яким такими є не лише етнічні росіяни, але й представники усіх інших національностей, що населяли коли-небудь не лише Російську Федерацію, але й Російську Імперію та Радянський Союз. Інакше кажучи, “російськими співвітчизниками” стали усі фіни з фінськими шведами, усі прибалти, а також поляки і мешканці Аляски — алеути, ескімоси та інші індіанці. Ще один заготовлений прийом — це міф про те, що так званому “російському світові” повинні належати усі східнослов’янські та православні нації. У цьому форматі українці та білоруси розглядаються лише як етнографічні групи російського народу, а етнографічні групи, як відомо, права на державну самостійність не мають. Так ми бачимо, що таким робом Росія наче привласнює собі “право” втручатися у внутрішні справи сусідніх (і не лише) держав та калічити їхні історичні долі.

Що застосовується імперськими колами Кремля для того, щоб розчленувати (а в остаточному підсумку – анексувати) Республіку Білорусь? Схоже, можна назвати мінімум три “проекти”, призначені для знищення чи “умиротворення” білоруської держави та її соціуму шляхом шантажу, що ґрунтується на етнічних, етнографічних (етнолінгвістичних) та начебто історичних факторах. Розглянемо їх за хронологічною послідовністю.

Н. Шелягович та використана ним “ятвязька” символіка

Першим серед них йде так званий ятвязький проект Миколи Шеляговича. Його суть полягала в тім, щоб імітувати створення з мешканців брестсько-пінського Полісся, які говорять українським діалектом, особливої етнічної спільноти – “ятвягів”. Не знаю, що спонукало пана Шеляговича до вибору саме цього етноніма (адже історично ятвяги жили північно-західніше від названої території — в Біловежській пущі, на заході теперішньої Гродненської області, в Підляшському воєводстві та південно-західних районах Литви), але не у тому суть справи. Набагато важливіше розуміти, для чого це робилось. Адже навіть Білоруський народний фронт не відразу роздивився отруйну начинку “ятвязькості”, прийняв її за різновид невинного регіоналізму, таку собі ілюстрацію “єдності у різноманітті”.

Топологічно “ятвязькість” цілком схожа на інші псевдоетнічні ідентичності, які конструюють у кремлівських кабінетах. Серед таких можна назвати русинів Закарпаття, литовських жемайтів (жмудинів), латвійських латгалів, естонських сетів, грузинських менгрелів, казахстанських “мангистауців” і под. Різниця лише у тім, що в цьому випадку було показано не тільки начебто наявні сепаратистські настрої тих чи інших етнічних етнографічних груп, але і як зліпити таку групу.

Припускаємо, що вибір кремлівських політтехнологів впав саме на цей регіон, бо західні поліщуки, будучи об’єктом суперечки двох молодих націоналізмів — українського та білоруського, трохи відставали зі своїм етнічним самовизначенням, через що з другої половини XX століття основною мовою їхнього публічного спілкування стала російська. Шефи Шеляговича вирішили, що буде досить легко створити таким чином російсько-орієнтований ексклав під “ятвязькою” вивіскою.

Мапа діалектів білоруської мови (західнополіські говірки виділені жовтим кольором)

Ситуація стала роз’яснюватись лише після того, як Шелягович оголосив усю свою (і, найімовірніше, не лише свою) програму: створення “ятвязького” (тобто західнополіського) національно-територіального утворення, що повинно було утворити на федеративній підставі спільну державу разом з рештою частини Білорусі. Зрозуміло, що таким робом було показано поганий приклад й іншим регіонам країни — її католицькому північному заходу та до відомої міри проросійському сходу. Опріч іншого, у склад “Ятвягії” мали були увійти також українське Полісся та суміжні райони Польщі, що вже саме по собі передбачало територіальний конфлікт Білорусі з цими державами.

Переважна розповсюдженість у Білорусі білоруської (червоним) та російської (синім) мов. Перша мапа ілюструє ситуацію з міським, а друга — з сільським населенням.

Цікаво те, що наприкінці 1990 року Шелягович створив Ятвязьку народну партію, а в 1995-му — Партію всебілоруського єднання та згоди, яка співпрацювала з радянсько-реваншистським Народним рухом Білорусі. Сепаратист став унітаристом? Та ні, швидше змінились обставини та керунки.

“Ятвязька” газета “Збудінне” та шеврон з емблемою “ятвязької установи”, яку використовували послідовники Н. Шеляговича у Калінінграді.

На початку 1995-го року “Ятвязкість” випарувалась так само швидко, як і з’явилась — після того як керівником білоруської держави став глибоко переконаний (принаймні на той час) прихильник об’єднання Білорусі з Росією. Та було б надто рано ставити хрест на цьому проекті, оскільки Шелягович та керована ним “ятвязька” організація перебралась в Королевець (Калінінград). Саме там головний “ятвяжець” плодить нині свої антиісторичні опуси, які запопадливо розміщують у себе російські імперські та шовіністичні інтернет-ресурси. Інакше кажучи, цей набій не утилізовано — його просто переведено до запасної обойми.

Між іншим, Шелягович у березні 2013 року “наїхав” і на Олександра Лукашенка, обізвав його націоналістом та попередив, що якщо той не оговтається, у складі Росії може з’явитись “Ятвязько-Литовський федеральний округ”, у який увійдуть також Смоленська та Калінінградська області (звертаю увагу на цю обставину). Враховуючи, що “Литвою” Шелягович називає Білорусь, а Калінінградська область відділена від Білорусі смугою литовської території, виникає питання: а як це? Шелягович відповів на це питання в червні 2014-го, пояснив, що існує якась “Ятвязька Русь” – саме той відтинок литовської території між Калінінградською (РФ) та Гродненською (Білорусь) областями. Опріч цього наявна у його опусах ще одна, “Неманська Русь, під якою мається на увазі Клайпедський край Литви.

Регіон втілення “ятвязьких” фантазій

Деякі білоруські дослідники, як от Андрій Динько, навіть не сумніваються в тім, що Шелягович був людиною КҐБ. І чого сумніватись? Скажу лише, що відомі нам його литовські знайомці — птахи тієї ж породи.

Уявлювана “Ятвязька держава”

Я вже говорив про те, що “ятвязькість” може бути використана як поганий приклад для Гродненщини, – питання було лише у тім, коли це станеться. І ось у січні цього року потвора під назвою “Гродненська Народна Республіка” нарешті народилась, та не сама, а у компанії п’яти таких самих близнюків: “Республіки Балтійська Русь” (мається на увазі частина північної Естонії від Нарви до Таллінна), “Латгальської Народної Республіки”, “Виленської Народної Республіки” та “Львівської Народної Республіки”. На відміну від багатьох інших “народних республік”, десятки яких з’явилися в російських соціальних мережах під назвами українських, молдовських та ще якихось міст, усі вони стартували з майданчику Facebook, намагаючись таким робом повести нас до хибного західного сліду. Мало того, у трьох з п’яти вище згаданих випадків (Вільнюс, Гродно та Львів) нас намагались переконати, що “зелені людці” от-от заявляться до нас не з Росії, а з Польщі, чим хотіли вбити клин між поляками (з одного боку) та литовцями, білорусами й українцями (з іншого). В естонському та латвійському випадках цієї мімікрії не було: численність місцевого російського населення (а значить, і об’єкту для одурення) дозволяла мовити відкрито.

Обліковка видаленої спільноти у Facebook “Гродненська Народна Республіка” з використанням польського прапора та герба міста Гродно часів Польської республіки 1918-1939 рр.; розміщена у спільноті мапа “Великої Польщі”; логотип дійсного “партнера” ГНР в Польщі — праворадикальної організації “Фаланга”

Так, це не було, як в Україні, силовим захопленням обласних адміністрацій та управлінь СБУ, це лише інтернет-провокація. Та менше з тим, це сигнал, що за словами можуть початись дії. Цікавим є те, що на відміну від інших чотирьох випадків, які висять в інтернеті досі, через деякий час “Гродненська Народна Республіка” стала недосяжною (очевидно, в недавній час було видалено також сторінку “Латгальської Народної Республіки”. – IN). Припускаємо, що між Григоровичем та Володимировичем могла відбутись приблизно така телефонна розмова:

Григорович: “Слухай, брате, чого це ти на мене наїхав? Адже я, так би мовити, душею та тілом, і все таке, а ти отак. Що я тобі, Порошенко чи Саакашвілі якийсь, га?”

Володимирович: “Гаразд, замнемо справу. Але ти, братусю, менше там ініціативнічай з цим посередництвом, бо надто став самостійний. А для більшої ваги встромимо тобі базочку військово-повітряну, десь поблизу Бобруйська, а ще ліпше — Барановичів чи Ліди. Звідти до Вільнюса ближче. Яволь?”

Райони Білорусі з великою кількістю польського населення

Припускаємо, що і ця “народна республіка” була репрезентована поки що лише як приклад того, “що буде, якщо буде”… А з дійсно польських у ній цитувались неподобства лише однієї ультранаціоналістичної організації – “Фаланги”, яка входить до складу проросійського “Глобального союзу революційного”.

Рухаємося далі. Деякий час я дивувався: як так сталося, що Путін, згадавши про колишню “російськість” Криму з Севастополем, забув про такі ж начебто “російські” східні області Білорусі, внесені у її склад у 1924-1927 роках? Та мій подив тривав не довго, бо скоро з’явилася низка публікацій, в яких з агресивною переконливістю пояснювалося, що ці області та райони будуть залишені Республіці Білорусь лише у тому випадку, якщо її зовнішня політика не буде розходитись з російською ані на міліметр. Бо інакше… інакше — буде ввімкнено таксометр так званої “історичної справедливості” з усіма похідними від цього наслідками.

Мапа України та Білорусі, “прикрашена” свастиками “Російської національної єдності” (рос. – “Русского национального единства”), сторінка “Добровольчих загонів РНЄ” та логотип РНЄ в Білорусі — Республіканського націонал-патріотичного руху й “Опору — Білої Русі”

Першими про потребу створити на сході (і не лише на сході) Білорусі “народних республік” у жовтні 2014 р. заявили активісти “Російської національної єдності”. Правда, скоро вони вже намагались від цього відхреститись, та ніхто їм не повірив, бо сотні їхніх членів беруть участь у бойових діях на Донбасі, а мапи Білорусі, “прикрашені” баркашовськими свастиками, з’являлись в інтернеті й раніше. А у березні 2015 року на російському шовіністичному порталі “Супутник і погром” з’явилась зловісна, нібито концептуальна, стаття Кирила Авер’янова, у якій він вимагав від Білорусі “повернути чуже”.

Карикатура Василя Почицького, що зображає прийшлих з Росії терористів (“зелених людців”) та місцевих люмпенів, які їх підтримують, з транспарантами “Орша наша!”, “ГНР”, “МНР” та “ВНР”

Правда тут ми можемо згадати, що перша Білоруська Радянська Республіка (розливу січня 1919 року) мала за столицю місто Смоленськ, але, проіснувавши лише два місяці, її Гродненська та Мінська губернії увійшли в так званий Літбел, а Вітебська, Могилевська та Смоленська — були повернуті до РСФРС. Інакше кажучи, розуміння “історичної справедливості” – це палиця з двома кінцями. Знаємо також й інше — що на євразійському просторі вирішальне значення мала тупа сила, а не теоретичні висновки. Як той вовк [ягняті] в байці: “Ти винне тим уже, що хочу я, бач, їсти”.

К. Авєр’янов-Мінський та ілюстрація з його дослідження “Як збільшували Радянську Білорусію”

Представники ще одного різновиду російського експансіонізму взагалі не бачать Білорусі як самостійної (хоча б формально) держави. Для прикладу, ще у квітні-травні 2006 року на чорносотенному порталі “Російська народна лінія” було розміщено величезну (з 12 частин) статтю “Білоруський феномен”, яку написав професійний російський шовініст професор Сергій Лебедєв та його однодумець, теж професор, Григорій Стельмашук. Мета статті — довести читачеві, що білоруси — це лише місцевий різновид російського народу.

Хто ж цей загадковий С. Лебедєв, який завбачливо розписав у своїх статтях повстання “уярмлених” російських людей (а росіянами він вважає усіх східних слов’ян) у Криму, на Донбасі, в Харкові, Одесі і под.? Правда, далі він трохи втратив темп, і переможних ірредентистських повстань на Буковині, Гуцульщині та Закарпатті доведеться почекати, та все ж?

Проф. С. Лебедєв, який має “дар провидця” стосовно експансіоністських планів Кремля, знак БГТУ “Воєнмєх” – кузні кадрів для путінського оточення, та один з цих “кадрів” – майбутній генерал-полковник ФСБ Григор’єв (праворуч) разом з теперішнім головним болем людства

Врешті вдалось визначити, що він викладає в розташованому в Санкт-Петербурзі Балтійському державному технічному університеті “Воєнмєх”, який готує спеціалістів у таких галузях: літако- та ракетобудування, лазерні та космічні системи, політологія та прикладна лінгвістика (є така важлива для розвідників наука). А серед випускників цього вишу — сила осіб, пов’язаних з колишніми радянськими і теперішніми російськими спецслужбами та особисто з Путіним. Серед них голова Державної Думи Сергій Наришкін, мільярдер Генадій Тимченко, усім добре відомий Володимир Якунін, колишній заступник директора ФСБ генерал-полковник Григор’єв та інші. Ось чим пояснюється “дар провидця” проф. С. Лебедєва.

Інтернет-сторінки російської соціальної мережі “ВконтактІ”, які використовують для знеетнізації білоруського народу.

Так званий західнорусизм представлено, окрім усього іншого, усе тією ж російською соціальною мережею “ВКонтакті”. За з’єднання з російським народом та російською державою вболівають такі сторінки, як “Ми патріоти Білої Русі”, “Західноросійське відродження”, “Західна Русь”, “Російська агітація. Велика, Мала, Біла Русь”, “Панрусизм” та “Червона Русь”.

Маючи на думці той вплив, що чинять на суспільну свідомість засоби масової інформації (особливо ті, якими керують професійні демагоги), я б не розслаблявся. Достатньо згадати про те, що Путін лише за 15 років зробив з більшою частиною російського суспільства майже те саме, що династія Кімів зробила з північних корейців за сімдесят років.

Сторінки російської соціальної мережі “ВКонтакті”, які використовують для того, щоб створити у мешканців Білорусі антизахідні та антидемократичні настрої: “Росія, Україна та Білорусь за Антимайдан”, “Росія, Україна та Білорусь проти свідомої шпа”, “Антимайдан/Білорусь”, “Антимайдан (Білорусь)” та “Червона Білорусь”.

У жовтні 2012 року було створено досі не зареєстровану партію “Єдина Білорусь”, назва якої є калькою з назви путінської “Єдиної Росії”, а її керівник Михайло Ґолубєв пов’язаний з дугінським євразійським рухом “Російська правда”. Керування цією партію виконується не з Мінська, а з начебто “суперечного” Вітебська, та й прапор її чогось нагадує прапор анексованої Автономної Республіки Крим. Симптомно, так би мовити…

Прапор партії “Єдина Білорусь”, білоруського аналога партії “Єдина Росія”, та її керівник М. Ґолубєв. Праворуч — рекламований цією партією герб майбутнього “Союзу держав Росії, Білорусії та Казахстану”. Долі — мапа Євразійського союзу, до якого сподіваються приєднати також Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Вірменію, окуповані Росією грузинські території, більшу частину України (без Волині та Галичини) і навіть Сербію з Болгарією.

Щоправда, не можна стверджувати, що Білорусі загрожує лише небезпека територіальних втрат. Що вже там, можливі і надбання чи правильніше — небезпека надбання. Бо вже вкотре — чи жартуючи, чи серйозно — зондується реакція суспільства на можливість передачі Білорусі Калінінградської області та коридору між нею і Гродно. Вперше ця чудова ідея прозвучала ще 25 років тому, і ось з 2013 — 2014 рр. вона знову замерехтіла в деяких ЗМІ, до того ж з називанням досить відомих осіб, які керують двома східними державами. Судячи з усього, Григорович все ж зрозумів, що це сир у мишоловці, і вже у грудні 2014-го спробував відхреститися від таких “жартів”.

Насправді Росія звична дарувати комусь чужі території (так само як і вимагати через деякий час повернути ці “подарунки” назад). Ось і нам (Литві) за московським договором від 12 липня 1920 року Росія “подарувала” і Гродно, і Щучин, і Ліду, і Ошмяни зі Сморгонею, і Мядель, і Островець, і Браслав з Поставами, та що з того? Усе це визнавалось Москвою литовським рівно на стільки, на скільки це дійсно було польським. А коли Сталін з Гітлером поділив Польщу, уся ця “литовскість” кудись зникла. Правда, сам Вільнюс ми все ж отримали, але ціною втрати незалежності аж на півстоліття. Не надякуємось. Та й часи були іншими. Все ж подивімося , що у нас у сухому, так би мовити, залишку?

Ось що пропонує лишити від балтійських держав путінський “експерт” Р. Іщенко: Естонію без Таллінна, розчленовану на дві частини Латвію без Риги та Литву без Вільнюса і Клайпеди. По всьому видно, Калініградська область разом з Клайпедським краєм, Вільнюський край та коридор між ними в Південній Литві запропоновані Білорусі.

Тут дуже цікаві два автори — антисеміт Роберт Мажитов та Ростислав Іщенко, який є не лише колишнім радником президента Кучми, але і президентом Центру системного аналізу та прогнозування, що з 2013 року щільно співпрацює з Російським інститутом стратегічних досліджень (рос. – РИСИ), що діє при Адміністрації Президента Російської Федерації.

“Стратеги” Р. Іщенко та Р. Мажитов

Саме на детальній мапі Іщенка ми бачимо, що коридор між Калінінградською областю та Гродно вже позначено, а людям настільки інформованим, як він, я просто не можу не вірити. Іщенко “провидить”, що в ході перевірки на міцність блоку НАТО може бути зайнято частину території балтійських держав (разом з їхніми столицями). Судячи з його мапи, в такому разі до Росії (чи Білорусі) будуть приєднані начебто російські Вільнюський та Клайпедський краї з коридором між ними (ми тут можемо згадати Шеляговича і його “федеральний округ” від Калінінграда до Смоленська.

Схожий план розшматування Литви пропонує ще один “експерт” – Р. Мажитов. На заході країни він пропонує утворити “російську” Клайпедську Народну Республіку, на сході – “російську” Іґналинську та “російсько-польську” Виленську “народні республіки”, а між ними — загадкові “вільні економічні зони”, що мають стати “інтернаціональними виробничими полігонами”

Можливо це просто збіг, але у березні — червні 2015 року у Вікіпедії раптом змінився зміст російського та білоруського текстів про місто Клайпеда. В них з’явились твердження, що до передачі у склад Литовської РСР воно належало Калінінградській області. Значить, комусь це було потрібно? Не потрібно пояснювати, чим закінчились би для Білорусі такі ігри і такі “територіальні набутки”.

І вже зовсім недавно інший автор, Едуард Біров (відомий також під псевдонімом “Рускій мальчік”), розмістив на пропутінському інтернет-ресурсі “Взґляд” статтю під погрозливою назвою “Час Мінську визначитись”, у якій він запропонував О. Лукашенку провести разом з виборами восени 2015 року референдум про приєднання Білорусі до Росії на правах “особливої автономії”. В протилежному випадку він прогнозував припинення існування Білоруської держави, бо тоді “Лукашенко муситиме або віддати владу” (кому?), або “продатися Заходу”. Цікава логіка, чи не так?

“Рускій мальчік” Е. Біров, що озвучив звернутий до О. Лукашенка ультиматум путінського оточення, та С. Лущ, що “представляв Білорусь” на установчому зібранні “Російського Інтернаціоналу”

Потрібно мати на увазі те, що Е. Біров є не лише редактором шовіністичного порталу “Росія назавжди”, але й експертом “Центру наукової політичної думки та ідеології”, а науковим керівником цього центру є вже згадуваний Володимир Якунін. Інакше кажучи, цей “рускій мальчік” озвучив не власну думку чи побажання, а те, про що говорять у своєму вузькому колі деякі дорослі та небезпечні чоловіки.

Плакати призначені для пропаганди євразійської єдності. На одному з них символіка України замінена символікою “Новоросії”

А вони, ці “рускі мальчіки”, нікуди не зникли. Ось, для прикладу, Сєрьожа Лущ 19 лютого 2014 року взяв участь у створенні “Російського Інтернаціоналу”, представляючи там Білорусь, точніше “Республіканське громадське об’єднання “Русь”. Мабуть, нема потреби пояснювати, для чого було створено цей “Русінтерн”, керований де-факто Дмитром Роґозіним.

Хтось скаже, що це лише здогадки, які ще треба довести. Я ж гадаю, що вже нині достатньо тривожних свідчень для того, щоб усім нам стати пильнішими. Це не завадить фіксувати додаткові докази, що будуть вельми потрібні на очікуваному в близькому майбутньому міжнародному трибуналі.

---

Імантас Мелянас, етноконфліктолог (Вільнюс)

(CC BY 4.0) Інформація підготовлена спеціально для сайту InformNapalm.org, при повному або частковому використанні матеріалу активне посилання на автора і статтю на сайті обов’язкове.

Ми закликаємо читачів активно ділитися нашими публікаціями в соціальних мережах.Винесення матеріалів у публічну площину може переломити хід інформаційного та бойового протистояння.