Шостого вересня був День незалежності ЧРІ. З цим святом вітаю всіх вільних чеченців і щиро бажаю їм визволення своєї багатостраждальної країни.

Нині багато нохчів борються пліч-о-пліч з українцями проти спільного ворога. Напевно ще більше їх – співчувають і в міру сил допомагають Україні.

Зі свого боку, Україна стала для чеченців ще одним майданчиком для політичної, військової і культурницької діяльності. Тут вшановують героїв ЧРІ у назвах вулиць і пам’ятних табличках. Тут база ічкерійських збройних формувань. Чеченські воїни отримали можливість не лише помститися росіянам, але й належно підготуватися до сучасної війни. Іншалла (як кажуть мусульмани), ця підготовка їм знадобиться не лише в Україні.

Київ зробив перші, поки нерішучі, кроки на шляху дипломатичного визнання ЧРІ. Постанова Верховної Ради від 18 жовтня 2022 року заперечила легітимність російського суверенітету над Чеченією.

Зазвичай святковий день – нагода відзначати успіхи і досягнення. Але не менш корисно буде проговорити вголос деякі проблеми і бар’єри, які існують між чеченцями та українцями. Не заради висунення претензій чи з’ясування стосунків. Навпаки – для збільшення порозуміння і довіри у майбутньому.

Імперська оптика

Хоча проблеми взаємного сприйняття реально існують, вони майже ніколи не стають темою відкритої полеміки. Українці обговорюють чеченців між собою, так само чеченці дають оцінки українцям переважно в своєму колі. Без обміну аргументами, сторони залишаються у невіданні й позбавлені можливості змінити свою думку. 

Описане далі, безперечно, стосується не всіх. І в кожному воно проявляється по різному.

Сила тенденційних уявлень про інший народ варіюється від підсвідомих стереотипів до твердих світоглядних переконань. Одні проявляють своє сприйняття у мимовільних висловлюваннях і поведінці. Інші – готові активно і назагал доводити слушність своїх поглядів. Часто навіть досвід особистого спілкування між представниками обох народів не допомагає. Зарадити тут може лише щира розмова і глибоке занурення в тему.

І українці, і чеченці мають за плечима потужний досвід протиставлення себе імперії. Проте за інерцією вони продовжують дивитися одне на одного через імперську оптику. 

Наші люди не позбавлені орієнталістського ставлення до народів Північного Кавказу. У такій картині світу чеченці – цивілізаційно відсталі носії диких і шляхетних рис, міцно скуті архаїчним кодексом поведінки і родоплемінними узами. Вони невгамовні, схильні до релігійного радикалізму і кримінальних методів досягнення мети. 

Натомість ми, в уявленні багатьох чеченців, – просто дещо інша версія росіян. Народ без виразної національної ідентичності та власної історії, який мало не випадково посварився зі “старшим братом” і так само раптово може з ним помиритися. Сімейні конфлікти болючі, але недовговічні. Та й не схильні м’які українці до безкомпромісної боротьби.

Це саме імперська колоніальна оптика, адже так на нас – чеченців і українців – дивляться самі росіяни. Ми не згодні з шовіністичними характеристиками щодо себе, але з довірою сприймаємо шовіністичні характеристики, виписані іншому. Бо тривалий час народи імперії не обходилися без російського посередника у пізнанні одне одного. Відтак ми погано знаємо дійсні мотиви та цінності іншого.

Криза довіри

Українці чули про чеченські війни, але майже нічого не знають про чеченську державність, її політичні орієнтири, ідеологію. Це призводить до хибних висновків, на зразок того, що кадировська деспотія – це і є та сама незалежність, якої прагнули чеченські моджахеди. Якщо Кадиров такий суб’єктний, якщо чеченська культура не загрожена, а Грозний виглядає як Дубаї, то чого ще цим “синам гір” треба для щастя?

Тим часом чеченці переважно нічого не знають про нашу козаччину та визвольну боротьбу ХХ століття, про вплив тих історичних подій на ставлення України до Росії і про їх вплив на сучасну війну. Чеченці порівнюють, якою ціною незалежність дісталася Україні та Ічкерії в 1991 році. З порівняння роблять висновок, що українці отримали свою незалежність задарма і не знають їй ціну.

На жаль, такі стереотипні українці та чеченці (назвімо їх умовно “малороси” і “дикуни”) в природі існують. Якщо пошукати у житті приклади і підтвердження своїм стереотипам – знайдеться вдосталь. Але ж не такого гатунку особи і ситуації визначають національне “я” своїх народів.

Імперська оптика погана не лише тим, що несправедлива. Спотворене сприйняття одне одного породжує недовіру, яка заважає ефективно співпрацювати заради досягнення спільної мети.

Українці не цілком певні, чи взаємодія з “терористами” чеченцями, бува, не заплямує їх репутацію. Та й чи має ічкерійська справа перспективу у нинішніх умовах, аби її підтримувати? Тим часом чеченці непокояться, що Київ може їх зрадити, пішовши на мирову з Москвою. Поки “сімейна сварка” триває, моджахеди – потрібні. А далі ці слов’яни легко домовляться за рахунок нохчів.

Суперництво борців за волю

Чеченці схильні дещо поблажливо ставитись до русофобського запалу українців. Неофітського, на їх думку. Це вони, моджахеди, знають справжню ціну Росії та її нутро. Адже російсько-чеченські війни були вчасно не почутою пересторогою для України і для решти світу. Якби Росію зупинили у Грозному, вона б не дійшла до Маріуполя. Без Самашек не було б Бучі.

Ці аргументи слушні, якщо тільки не гіперболізувати їх. Чеченцям щиро прикро, коли українці цим нехтують і починають вести відлік ери російського імперіалізму тільки з себе: з 2014-го або 2022-го. Водночас, і чеченці здебільшого не усвідомлюють, що літопис збройної боротьби України за незалежність починається щонайменше з 1917-го.

Ілюзія “братньої до Росії України” підтримується не лише міфами про слов’янську і православну солідарність, але й позірно мирним періодом співіснування Києва з Москвою саме в той час, коли на Кавказі точилися кровопролитні війни. Разом з іншими впливами, Росія прищепила тодішній Україні наратив про “злих чеченів”. На жаль, маємо також кілька ганебних прикладів видачі росіянам чеченських повстанців, які намагалися знайти тимчасовий сховок в Україні.

Пострадянська Україна довго йшла у фарватері Москви. Але й незалежна Чечня по суті прагнула того ж. Джохар Дудаєв і Аслан Масхадов майже безперервно вели переговори з Росією й пропонували їй ті чи інші поступки. Аби лише налагодити мирне співіснування, домогтися визнання. Спроби домовитися не припинялися навіть в умовах російської окупації. Слід визнати очевидне: війна завжди була вибором Москви. Якби в 1994 році Росія почала з Криму, а не з Чечні, то сьогодні б не чеченці, а ми виступали у ролі непочутих пророків.

В той час, коли українці все ж згадують про ічкерійських предтечів і починають порівнювати себе з ними, одразу дає про себе знати чеченська гордість. Мовляв, Україна воює в “комфортних” умовах, на повному західному забезпеченні. А моджахедам ніхто не допомагав, і сили були в стократ більш нерівні. Україна веде оборону танками і літаками, має стабільний тил. А тим часом, “чеченський атом – гранатомет”. Партизанська війна важча, жертовніша і більш звитяжна. Спробували б хвальки українці так повоювати!

Українці спробували, тільки це було давно: в 1920-х, в 1940-х. І ворог був той самий і геноцидні методи ті ж. Тільки в Україні чекісти боролися з отаманами і боївками, а в наші часи на Північному Кавказі – з амірами і джамаатами. На превелике щастя Україні не доводиться переживати цей пекельний досвід знову. Та й демографічна піраміда в Україні вже не дасть повторити тотальну партизанську війну.

Важливо зрозуміти, що відносний паритет воєнних спроможностей дозволяє Україні вести війну з Росією за цивілізованими правилами, з дотриманням міжнародного гуманітарного права. На ракети ми відповідаємо ракетами. Чеченські партизани на російські ракети мали змогу відповідати тільки диверсіями і терактами. Тероризм – війна слабких, стратегія відчаю. Чеченські терористи вбивали цивільне населення так само, як це робили російські військові. Але через вбивства мирних репутація чеченців страждала більше, ніж репутація росіян. Парадокс сприйняття: скидати на колону біженців авіабомби – більш “цивілізований” метод вбивства, ніж підривати пояс смертника у натовпі.

Звинувачення колаборантів

Прикро, що деякі українці дозволяють собі звинувачувати чеченське суспільство у пасивності і проросійськості, дорікають йому відсутністю повстань тут і зараз. Можливо, ці українці не цілком усвідомлюють масштаби того, що сталося з Чечнею, перш ніж маяк свободи перетворився на кадировську сатрапію. Три десятиліття збройного спротиву, сотні тисяч вбитих, сотні тисяч біженців та емігрантів. Геноцид, “чеченізація”, шалена пропаганда і підкуп. І це все в республіці територіально меншій за одну Рівненську область, з населенням півтора мільйони. Такі закиди є грубою неповагою до всіх борців з імперією минулого і сучасності.

Так сталося, що критичні віхи сучасної історії України були близькі за часом із втратами провідних лідерів збройного підпілля чеченців. Легітимно обраний президент ЧРІ Аслан Масхадов загинув у березні 2005 року – невдовзі після перемоги Помаранчевої революції. Творець і перший амір Імарату Кавказ Дока Умаров помер від отруєння восени 2013-го – напередодні Євромайдану, окупації Криму і АТО. Аслана Бютукаєва, останнього лідера організованого збройного підпілля на Північному Кавказі, вбито на початку 2021-го – за рік до початку російського повномасштабного вторгнення в Україну.

Дорікаючи вільним чеченцям за колаборантів-кадировців, українці спершу мають відповісти собі: а скільки носіїв синіх паспортів з тризубом тепер воюють проти України за Путіна? Можна піти ще далі й згадати про величезну кількість українців і вихідців з України, які в складі федеральних сил придушували визвольну боротьбу на Північному Кавказі. Найвідоміший воєнний злочинець того часу – Юрій Буданов. Він народився на Донеччині, закінчив Харківське танкове училище. Імовірно батьки Буданова так і залишилися у Харцизьку і були громадянами України.

Мораль історії з кадировцями проста: якщо програєш Росії власну визвольну війну, далі будеш допомагати Росії перемагати інший народ. Путін завойовує Україну для того, аби потім українці завойовували для нього Європу. Зрештою, все це ж було вже. Вважати, що сучасна російська агресія зробила українцям на всі часи щеплення від покори росіянам – небезпечна ілюзія.

Чому в Україні не буде свого Кадирова?

Все ж в історії з манкуртами є один важливий нюанс. Чим відрізняється українець Юрій Буданов від чеченця Апті Алаудінова? Перший був російським військовослужбовцем і не позиціонував себе як українського воїна. Так само, як і абсолютна більшість пов’язаних з Україною військових на службі Кремля. Українці під російським триколором – непомітні. З кадировцями ситуація інша. Вони вип’ячують свою чеченськість, змагаються з ічкерійцями за право вважатися спадкоємцями Байсангура і Мансура.

 Антипутінські чеченці ображаються, коли стикаються з побутовою чеченофобією українців. Кожного разу доводиться закликати не називати кадировців чеченцями. Але для українського обивателя ця відмінність часто не є очевидною. За зовнішніми атрибутами може скластися враження, ніби в цій війні є дві чеченські армії: одна на українському, інша – на російському боці. Ігнорувати український колабораціонізм об’єктивно легше, ніж чеченський. 

Втім, це не означає, що чеченці – більші манкурти, ніж українці. Межі дозволеного в національному самовираженні визначають не самі колаборанти, а Москва. Кадировцям дозволили бути чеченцями. Малоросам бути українцями – ні. Причина різного ставлення полягає у відмінних ролях, розписаних російським імперіалізмом. Для Кремля чеченці – “наші сучі сини”. Натомість українці – демографічний ресурс під тотальне поглинання державотворчим народом РФ. 

Так, Кадиров має право на свої тубільні танці з бубном. Але республіка Кадирова – це кланова деспотія, насаджена росіянами в переможеній окупованій країні. Це повна протилежність волелюбному ідеалу чеченської нації. Крім щоденного терору і підлабузництва, в Чечні Кадирова панує також менш помітний українцям релігійний гніт. Кадировська версія ісламу чужа для багатьох його підданих, але безальтернативна в публічному просторі.

Демонізованому всіма Кадирову призначена роль громовідводу, коли йдеться про крайні екцеси російського повсякдення. Так само і уявна війна Чечні з Україною – це яскрава ілюзія, в яку інвестує не лише Кадиров, але й росіяни: від провладного Соловйова до опозиційного Кара-Мурзи. Хто ж вчиняє в Україні звірства – як не дикуни-чеченці? І чи зможе після цих злочинів українець простягнути руку чеченцю для спільної боротьби з Москвою? Може вже краще з братами-слов’янами помиритися? Заради підведення до таких висновків увесь цей спектакль.

Українці повинні зрозуміти, що таке кадировська Чечня. Натомість чеченці мають усвідомити, чим є для України “слов’янське братство”. Українська нація не потребує опікунів і старших братів. Спільне етнічне походження і релігія не є для України визначальним критерієм для вибору союзників. Сучасна війна з Росією – це боротьба за збереження власного національного “я”: мови, культури, історії. Вони відмінні від російських, щоб там не розповідала на весь світ путінська пропаганда. Українці – нація воїнів, як і чеченці. В “комфортних”, чи не дуже умовах – вони будуть чинити опір загарбнику. Ставка поневолених народів на співпрацю з Україною – виграшна. Поразка українців буде поразкою і чеченців.

Вибір союзників

Розбіжності між чеченцями і українцями виникають також у питаннях міжнародної політики. Ставлення багатьох чеченців до Заходу радше негативне, і воно проєктується також на Україну. По-перше, Захід розчарував чеченців, коли жодним чином не підтримав їх визвольну війну. І навіть не покарав Москву за геноцид – всупереч своїм розрекламованим принципам. По-друге, Захід сприймається як імперіалістична сила, яка пригнічує мусульман, з якими у чеченців сильно розвинена релігійна солідарність. По-третє, багато аспектів західного лібералізму неприйнятні для носіїв більш консервативної релігійної моралі.

Київ прагне дружніх відносин з усім світом, але співпраця із Заходом для нас в пріоритеті. Саме західні країни найбільше інвестують в українську стійкість та оборону. Європейські країни є взірцем суспільного ладу для України. При цьому рівень залежності України від США та Європи часто перебільшується тими ж чеченцями. Західна зброя справді важлива, але її весь час бракує і майже не було як фактору в перші, найбільш критичні, дні й тижні вторгнення 2022 року. Літаки і танки від партнерів – не подарунок з неба, а результат відчайдушної боротьби української дипломатії. Ані Брюссель, ані Вашингтон не можуть наказати Україні здатися чи прийняти ті чи інші умови. Ми залежимо від них, але ми не маріонетки.

Київ не переконає чеченців полюбити Європу. Особливо тих, які десятиліттями змушені жити в європейських країнах як біженці від російської окупації. Наші відносини з чеченцями повинні бути достатньо прагматичними і гнучкими, аби миритися з наявними розбіжностями у поглядах на світ. Зрештою, українське суспільство дуже плюралістичне і в цьому наша сила, а не слабкість. Ми кожного дня знаходимо спільну мову з відмінними від нас співгромадянами. То хіба не знайдемо спільну мову з поневоленими Росією народами?

Чеченці також мають зрозуміти, що Україна – не моноліт, а бурхливий казан. Тут є свідомі і не дуже, є друзі і є недруги. Налагодити співпрацю можна завжди, але для цього необхідно докладати зусиль: шукати партнерів, лобіювати свої інтереси.

Статтю підготував Максим Майоров, експерт Центру дослідження безпекового середовища “Прометей”, спеціально для читачів сайту міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm

Читайте також інші статті на сайті InformNapalm

• Як Москва боролася з легітимністю чеченського президента Масхадова
• Козаки: слуги Кремля, могильники імперії
• Старт російської окупації Криму: хто і що починав 27.02.2014
• Експерти представили підсумки міжнародного успіху книги “Донбас в огні”. Інфографіка

Поширення і передрук з активним посиланням на джерело вітаються. (Creative Commons — Attribution 4.0 International — CC BY 4.0). Підписуйтесь на сторінки міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm в соцмережах.

InformNapalm не отримує жодної фінансової підтримки від урядів чи донорів. Забезпечувати роботу сайту допомагають лише волонтери спільноти та наші читачі.