У нещодавньому рішенні у справі «Україна проти Російської Федерації» Європейський суд з прав людини встановив, що Росія здійснювала ефективний контроль над Кримом починаючи з 27 лютого 2014 року. Таким чином, маємо юридично завірену річницю окупації українського півострова.
Що ми знали і без європейських суддів, так це те, що в ніч на 27 лютого російський спецназ захопив парламент і уряд Автономної Республіки Крим. Після цього першого прямого акту агресії українські військові ще майже місяць чинили загарбнику пасивний опір на півострові.
Події 2014 року в Криму часто уявляються втіленням Росією заготовленого сценарію, послідовним прямуванням до наперед відомої мети. Однак не всі учасники подій діяли настільки злагоджено. Не заперечуючи існування генерального задуму, давайте поміркуємо про можливі розбіжності у цілях. Про те, що отриманий зрештою результат виявився не зовсім таким, на який розраховували головні та другорядні бенефіціари.
Чи була російська операція бездоганною з військового погляду? Реакція українських військових на агресію у лютому-березні 2014 року проявилася як щось середнє між повноцінним збройним опором та організованою зміною прапорів. Плануючи вторгнення, Росія могла виходити з першого або до другого сценарію, а от під усереднений їй, схоже, довелося підлаштовуватися ситуативно.
Непродуманим виглядали і спроби представити кадрових російських військових «місцевими силами самооборони». Путінська операція в Криму виглядала саме як тестування направду визначних досягнень військового реформування, як хлоп’яча бравада з новими зразками автомобільної техніки та екіпірування напоказ. Це бажання похизуватися ніяк не узгоджувалося з задуманим планом операції під фальшивим прапором (False flag operation). У результаті відверті лицемірство і брехня добряче розізлили «західних партнерів», які влупили у відповідь болючі санкції.
Крім військової стратегії є також питання до політичних цілей Кремля. На них і зупинимося докладніше.
У період президентства Януковича Москва форсувала економічну та політичну інтеграцію пост-радянського простору. Російське керівництво сприймало це як еволюційний процес відновлення імперії, що зникла 1991 року. Першими сходинками євразійської інтеграції були Митний союз та Єдиний економічний простір, куди Україну наполегливо затягували. Точкою докладання російських зусиль стали місцеві корумповані еліти пострадянських республік, які реалізовуали авторитарні моделі управління.
Як відомо, з Україною цей план не спрацював. Угоду про Євразійський економічний союз підписали Росія, Білорусь і Казахстан. Це сталося 29 травня 2014 року – в момент, коли вже було окуповано Крим і набирала обертів гібридна агресія на Донбасі.
Корумповані режими, типу Януковича, були простим але не дуже надійним інструментом просування російських інтересів у сусідніх країнах. Вони не мали твердої підтримки своїх суспільств, ще й мусили балансувати між Росією та Заходом. Цим режимам загрожували «кольорові революції», в розуміння Москви – заколоти, організовані ворогами Росії на Заході.
Майдан проти Януковича в Кремлі очікували і готувалися до реагування на цю «загрозу національним інтересам». Можливо, найкращим варіантом для Росії стало б жорстоке придушення Януковичем громадянського протесту. Очікуваною реакцією Заходу стали б ізоляція та санкції проти репресивного режиму. А це не лишало Януковичу іншої альтернативи, ніж подальше зближення з Путіним, потрапляння у ще більшу залежність від нього. План майже вдався, але розстріли на Майдані призвели до розколу в лавах правлячого режиму. Янукович мусив тікати з Києва, а його однопартійці в парламенті почали співпрацювати з новою демократичною владою.
Навіть на цьому етапі у Росії залишалися шанси збереження в орбіті впливу всієї України. Янукович прагнув закріпитися у своїх базових регіонах, де населення переважно підтримувало Партію регіонів та не підтримувало Майдан. 22 лютого він прибув до Харкова, щоб взяти участь у З’їзді депутатів всіх рівнів південно-східних областей, Криму та Севастополя, скликаному за ініціативи тодішнього голови обласної адміністрації Михайла Добкіна. Напередодні у спілкуванні з журналістами той заявив, що «Київ як місце управління державою себе вже вичерпав» і запропонував перенести до Харкова низку центральних органів влади.
Якби Янукович зібрав у Харкові своїх прихильників та зберіг контроль над половиною території України, він теоретично міг би повернутися до Києва переможцем у громадянській війні. Навіть сама перспектива розколу країни та російської інтервенції мала б змусити нову демократичну владу в Києві піти на значні поступки Москві. Зрештою, з війною або без, перед Україною маячила перспектива перетворення на аналог Боснії і Герцеговини – де-факто конфедерації з сильно поляризованими суб’єктами. Один з таких потенційних суб’єктів згодом виринув під назвою «Новоросія». Завдяки легалізованим агентам впливу у регіонах Москва могла б принаймні блокувати всі небажані для себе політичні процеси в Україні.
Але втікач-президент не знайшов підтримки ні в Харкові, ні згодом у Донецьку. Більшість країни, політики, силовики визнали чинний парламент та нову владу. Янукович і далі марив реваншом, але для Путіна він вже перестав бути колегою, лідером держави. Натомість, перетворився на інструмент делегітимізації Києва, інструмент прикриття російського втручання та заколотів у південних та східних регіонах України.
Своїм останнім оплотом у боротьбі за владу в державі Янукович обрав Крим. Але Путін вже остаточно піддався спокусі анексувати «сакральний» півострів, користуючись складним становищем України. Коли ще випаде такий шанс? Тож він спритно підхопив півострів, що виявився «валізою без ручки», і необачно втратив решту України, яка рішуче розвернулася в бік ЄС і НАТО. Фактично Росія розміняла геополітичний контроль над всією Україною на невелике, але безпосереднє територіальне надбання. Станом на ранок 27 лютого ні Янукович, ні більшість кримських сепаратистів, ні решта українського суспільства, напевно, ще не розуміли, що насправді означало захоплення урядових будівель АРК.
Фото: російський десантник Олексій Іванов (зліва) у формі підрозділу МВС України «Беркут» у будинку Кримського парламенту, (справа) у своїй звичайній військовій формі ЗС РФ під час виконання завдань по блокуванню/захопленню об’єктів в Криму. Джерело: OSINT-дослідження InformNapalm.
Існують суперечливі відомості з приводу того, коли саме Янукович збирався прибути до Криму. Під час розгляду його справи в Оболонському районному суді Києва адвокати екс-президента намагалися представити втечу з Києва як серію попередньо запланованих робочих візитів у регіони, серед яких також значився Крим. Аналогічної публічної позиції тримаються й ті охоронці Януковича, які втекли разом з ним до Росії. Начальник охорони Костянтин Кобзар заявляв, що 21 лютого відправив два автомобільні кортежі: один за маршрутами Київ-Харків, інший – Київ-Бельбек (аеропорт Севастополь). Олександр Кустанович, який у 2014 році служив в 204-й бригаді тактичної авіації у Бельбеку, повідомив, що приліт Януковича з Харкова до Севастополя очікувався 21 чи 22 лютого, однак у той самий день надійшла команда «відбій».
Зі слів інших свідків виходить, що з Харкова Янукович із супроводом міг на вертольотах прямувати до Луганська або навіть до російського Ростова-на-Дону. Відомо, що зробити посадку в Донецьку пілотів змусив «Украерорух». Майже одразу Янукович намагався вилетіти з Донецька на реактивному літаку «Falcon 900», однак цьому завадили прикордонники. Напевно, остаточно рішення їхати автомобілями у Крим ухвалили щойно після гостювання (фактично переховування) в будинку Рената Ахметова в Донецьку.
Янукович перебував у Криму лише неповне 23 лютого. Вдень на півострів його доставив російський військовий літак з Анапи, а вночі з Севастополя забрав російський військовий корабель. У чому полягав сенс такого короткотривалого візиту? Можливо, для Путіна, який повністю контролював переміщення групи високопоставлених втікачів, найважливішою була фізична наявність Януковича на території України. Адже Верховна Рада ввечері 22 лютого ухвалила постанову про самоусунення президента, а опівдні наступного дня затвердила Олександра Турчинова виконувачем обов’язків глави держави. Януковича, як «легітимного», терміново доставили в Крим, аби підважити тезу про втечу і самоусунення.
Інфографіка: схема втечі Януковича (для збільшення клацніть на зображення)
Натомість для самого втікача, що отаборився в Ялті, це був час перевірки лояльності місцевої влади та командування військових і силовиків. Януковича супроводжували міністр МВС Віталій Захарченко, голова СБУ Олександр Якименко, голова президентської адміністрації Андрій Клюєв. Є свідчення, що з Севастополя на розмову приїздив начальник Генштабу Юрій Ільїн. До 19 лютого цей адмірал був командувачем Військово-морських сил, а його підвищення пов’язують з планами застосування армії проти Майдану (попередник Володимир Замана вважався ненадійним або ж відмовився).
У Ялті Янукович вів переговори і з якимись представниками кримської влади. Однак, за зізнанням Віталія Захарченка, вище керівництво у Криму «зрадило» президента. На зустріч відмовилися приїхати прем’єр АРК Анатолій Могильов, начальники кримського і севастопольського управлінь МВС. Захарченко пише (можливо заднім числом підганяючи факти), що перебуваючи на півострові Янукович наказав «Беркуту» перекрити в’їзд до Криму через Перекопський перешийок. Саме це і зробив севастопольський «Беркут», але вже 27 лютого, коли російський спецназ захопив головні адмінбудівлі АРК.
Тим часом, у Севастополі 23 лютого відбувся «мітинг народної волі проти фашизму», з’явився перший «народний мер» Олексій Чалий. Характерно, що гнівної критики на площі Нахімова зазнала і чинна міська влада, складена переважно з однопартійців Януковича. Самого гаранта ця ж публіка ще раніше відкрито звинувачувала у зраді народу і в тому, що дозволив представникам Майдану взяти гору в країні.
Фото: мітинг у Севастополі голосує за «народного мера»
Янукович явно не був господарем становища і взагалі не почувався у безпеці. Побоюючись, що за ним прибудуть з Києва, екс-президент вирішив тікати назад до Росії. Вже наступного дня (24 лютого) з Анапи до Криму прилетіло російське військове начальство: заступник командувача Південним військовим округом Ігор Турченюк, заступник головнокомандувача Військово-морського флоту Олександр Федотенков та ще низка офіцерів. Підготовка до окупації йшла повним ходом. Але чи відмовився Янукович від кримського плацдарму для повернення в Київ?
27 лютого 2014 року російські медійні «зливні бачки» поширили текст начебто указу Януковича №90/2014, датованого тим же числом, у російському перекладі. Коротко його суть зводиться до наступного.
- Повернення уряду Миколи Азарова, який через події Майдану 28 січня 2014 року був замінений на кабінет в.о. прем’єр-міністра Сергія Арбузова. Уряд мав вдатися до заходів з відновлення адміністративного контролю над територією, фінансувати лояльні Януковичу силові структури та «народні дружини».
- Створення Ставки Верховного головнокомандувача України з місцем перебування у штабі Військово-морських сил в Севастополі. Командувати військами Януковича мав адмірал Юрій Ільїн. Тут у тексті допущені явні ляпи: по-перше, вживається поняття «ВМФ України», а по-друге, Ільїна названо «Главкомом» цього неіснуючого флоту, на нього тимчасово покладені обов’язки начальника Генерального штабу Збройних сил. Нагадаємо, що такі обов’язки Ільїн виконував з 19 лютого і не в якості в.о.
- Підпорядкування Ставці Верховного головнокомандувача керівників і підрозділів міліції та СБУ. Співробітників, що не виконуватимуть наказів, слід вважати зрадниками, що підлягають зміщенню з посад, а в разі вчинення опору – усуненню аж до застосування зброї на ураження. Це стосується також і військових з попереднього пункту.
- Іноземні держави, які бажають зберегти дипломатичні відносини з Україною, мають надіслати в Севастополь своїх військово-морських аташе (sic!).
- Місцем знаходження Міністерства закордонних справ та Національного банку України визначається Ставка Верховного головнокомандувача. Звідси вони мають пильнувати за виконанням міжнародних зобов’язань перед Україною. Ще один ляп: «Центральний банк».
- Скликання 3 березня 2014 року в Севастополі виїзної сесії Верховної Ради України з порядком денним позбавлення повноважень депутатів, які підтримали нову владу в Києві.
- Збір пропозицій на кандидатури керівників областей від виборних органів влади (до 3 березня). Формування на місцях «народних дружин» для відновлення конституційного ладу на всій території України. Черговий ляп: «губернатори» областей.
«Указ №90/2014» ніколи не був оголошений офіційно. Купа помилок у назвах установ і посад вказують радше на фейковість цього документу. Його явно складали люди, далекі від українських урядових кабінетів. Однак перехоплені українською контррозвідкою телефонні переговори помічника Путіна Сергія Глазьєва можуть свідчити на корить правдивості принаймні частини прописаних там намірів.
У розмові з Глазьєвим 28 лютого директор Інституту країн СНД Костянтин Затулін непокоївся з приводу прес-конференції Януковича, що мала відбутися того ж дня у Ростові. За його словами, Янукович зібрався 3 березня в Севастополь, але цього ніяк не можна допустити. Затулін назвав Януковича «антиперсоною», яка лише створить проблеми. Згадував і про Межигір’я, яке сильно дискредитувало свого власника в очах колишніх прихильників. Крім того, Затулін згадав, що Янукович відновив уряд Азарова, і кращим варіантом буде приїзд в Україну саме цього політика.
Під час проведення телефонної розмови кримські та севастопольські депутати вже діяли за вказівкою Кремля. Затулін підкреслив, що «вони висять на легітимності Януковича, і публічно вони не повинні сумніватися». Про те, що Янукович насправді нічим не буде управляти, Глазьєв запевнив першого віце-прем’єра АРК Азіза Абдулаєва у телефонній розмові, що відбулася 1 березня.
Імовірно, що після застережень Затуліна, Януковичу довелося скоригувати зміст виступу на своїй дебютній прес-конференції в Ростові. Він ні словом не обмовився ані про створення Ставки Верховного головнокомандувача, ані про плани на 3 березня в Севастополі. Натомість назвав себе законним президентом і пообіцяв повернутися в Україну лише за умови забезпечення йому безпеки. В якості виходом з ситуації Янукович «примирливо» запропонував повернення до умов угоди з опозицією від 21 лютого (вже ніяких застосування зброї на ураження!). Замість конкретних планів боротьби з київською владою лише пригрозив, що «як тільки зупиняться заводи, і люди залишаться без засобів до проживання, тоді підніметься Східна Україна».
Хоча росіяни вже захопили та заблокували низку об’єктів у Криму, Янукович стверджував, що виступає категорично проти вторгнення в Україну і порушення її територіальної цілісності. Висловив переконання, Крим повинен був залишитися у складі України. Швидше за все, відмова підтримати його повернення до Севастополя і подвійна гра Путіна з залученням російської армії стали неприємним сюрпризом для екс-президента. Навіть у так званому «указі №90/2014» не йшлося про звернення по військову допомогу. Тож недарма Янукович у нервовому пориві зламав ручку перед телекамерами.
Та це був не останній раз, коли росіяни безцеремонно покористувалися екс-президентом України. Вже наступного дня після прес-конференції (1 березня) з’явилося письмове звернення Януковича до Путіна з проханням про використання Збройних сил Російської Федерації «для відновлення законності, миру, правопорядку, стабільності і захисту населення України». Лист став формальною підставою для надання Радою Федерації згоди на використання російської армії на території України. (Правда, ця армія використовувалася як мінімум з 27 лютого!) Виходить, Янукович вкотре різко «змінив свою думку». Не критикував він і подальшої незаконної анексії Криму Росією.
Лист Віктора Януковича до Володимира Путіна
З Януковича не вийшло другого барона Врангеля, який скористався Кримом як плацдармом для боротьби за владу в державі. Однак ім’ям Януковича російські окупанти ще не раз скористалися. Наприклад, про визнання його легітимним президентом заявляв сепаратистський спікер парламенту Криму Володимир Константинов. А ще Янукович нібито погодив призначення кримським прем’єром Сергія Аксьонова (погодження президента вимагає українське законодавство).
3 березня, саме тоді, коли в штабі ВМС нібито мала розміститися Ставка Верховного головнокомандувача, до заблокованої військової частини прибув адмірал-зрадник Денис Березовський у супроводі російських охоронців. Сходу захопити командний пункт штабу та викрасти командувача Сергія Гайдука йому не вдалося. Для з’ясування намірів скликали офіцерські збори, на яких почергово виступали Гайдук і Березовський. Останній запевняв, що легітимним президентом лишається Янукович, а до Криму начебто готові приєднатися низка областей України (Херсонська, Миколаївська, Запорізька).
На рівні риторики та офіційних рішень самопроголошена кримська влада дрейфувала від регіоналізму та сепаратизму до «возз’єднання» з Путіним поступово. Напевно, найбільш показовим у цьому процесі були неодноразове перенесення строків проведення та зміна формулювань запитань так званого «кримського референдуму».
Читайте також інші тематичні матеріали на InformNapalm
- Волонтери опублікували масштабну інтерактивну базу даних російської агресії
- Волонтери зібрали докази участі військових підрозділів ЗС РФ у операції захоплення Криму
- Список-1097: як 18-та ОМСБр ЗС Росії окупувала Крим
- Встановлена участь російських військових 7057-ї авіабази морської авіації в операції захоплення Криму
- Росія продовжує мілітаризувати окупований Крим. Інфографіка
- Російська ядерна зброя вже у Криму – експерт із міжнародного морського права нагадав про чисельні факти
- На виборах у США представникам ПА ОБСЄ презентували матеріали про окупацію Криму (ФОТОЗВІТ)
- На Донбасі вперше офіційно зафіксували російську РЛС 51У6 “Каста-2Е1”, яку поспіхом намагалися замаскувати (ФОТО)
