Представляємо цікаву по суті й глибоку за змістом статтю британського журналіста Пітера Померанцева, опубліковану недавно в англомовному журналі «Granta». Переклад публікації спеціально для читачів InformNapalm.
У той час, як його війська, не ховаючись, загарбували Крим, Володимир Путін, виступаючи по телебаченню, з посмішкою заявляє світу, що російських солдат в Україні немає. Він не так бреше, як стверджує, що правда не має значення. І коли Дональд Трамп раптом заявляє, що бачив у Нью-Джерсі тисячі мусульман, які радіють нападу на Всесвітній торговий центр, або що мексиканська влада навмисне направляє до США «поганих» іммігрантів, а фахівці з перевірки фактів оцінюють частку брехні в його заявах у 78%, але все одно Трамп стає кандидатом у президенти США, — це має такий вигляд, ніби факти більше не мають вирішального значення. Коли кампанія Brexit проходить під лозунгом «Віддамо системі охорони здоров’я 350 млн фунтів на тиждень, які в нас забирає ЄС», а після перемоги на референдумі один з апологетів референдуму відмахується від цієї заяви як від «помилкової», а інший пояснює її «сильним бажанням» — стає ясно, що ми живемо у світі постфактів та постправди. Не просто в світі, де політики та ЗМІ брешуть (вони завжди це робили), а у світі, де людям байдуже, правду вони кажуть чи ні.
Як ми дійшли до цього? Що за цим стоїть? Технології? Економічна глобалізація? Кульмінація історії філософії? У цьому бажанні скинути вагу фактів, цих важких символів освіти та влади, які нагадують про наше місце й наші обмеження, відчувається якесь підліткове завзяття – але чому цей бунт відбувається саме зараз?
Багато хто вважає, що винні технології. Замість того, щоб сповістити прихід нової ери торжества істини, інформаційні технології дозволяють брехні поширюватися, як цифровій пожежі. Перш ніж перевірка фактів виявить одну брехню, з’являються тисячі нових, і під тиском каскадів дезінформації реальність не має жодного шансу встояти. Має значення тільки клікабельність брехні, а це визначається тим, як вона підживлює наявні упередження. Алгоритми, розроблені Google та Facebook, ґрунтуються на передісторії пошукових запитів та переходів за посиланнями, тож з кожним новим пошуком і з кожним новим кліком по посиланню ви знаходитимете підтвердження власним упередженим поглядам. Соціальні мережі, які стали сьогодні головним джерелом новин для більшості американців, зачиняють нас в ехо-камерах однодумців, пропонуючи тільки те, що нам приємно, і не важливо, правда це чи ні.
Технології можуть впливати на наші стосунки з істиною також на тоншому рівні. Сучасні ЗМІ, де миготять кадри й потоки відео, представляють життя в настільки роздробленому вигляді, що реальність стає невловимою, підштовхуючи нас в бік віртуальних світів та фантазій, або дозволяє назовсім втекти до них. Фрагментація і дезорієнтація, викликані глобалізацією, змушують людей тужити за більш надійним минулим. «Двадцять першому століттю притаманний не пошук нового, — писала російсько-американський філолог Світлана Бойм, — а ріст ностальгії… ностальгуючі націоналісти й ностальгуючі космополіти, ностальгуючі захисники навколишнього середовища й ностальгуючі любителі міст обмінюються піксельними пострілами в блогосфері». Армії путінських інтернет-тролів продають мрії про відродження Російської імперії й Радянського Союзу, Трамп закликає «знову зробити Америку великою», прихильники Brexit тужать на сторінках Facebook за втраченою Англією, а вірусні відео ІДІЛ зі сценами страт прославляють міфічний Халіфат. «Реставруюча ностальгія», як каже Бойм, прагне відновити втрачену батьківщину з «параноїдальною рішучістю», оголошує себе «істиною та традицією», схиблена на великих символах і «відмовляється від критичного мислення на користь емоційної прихильності… У крайньому разі вона може створити фантомну батьківщину, заради якої знайдуться готові померти чи вбити. Бездумна ностальгія може плодити чудовиськ».
Політ у світ технофантазій тісно переплітається з економічною та соціальною невизначеністю. Якщо факти кажуть, що у вас немає економічного майбутнього, навіщо прислухатися до фактів? Якщо ви живете у світі, де незначна подія в Китаї призводить до банкрутства в Ліоні, де ваш уряд, схоже, не може контролювати події, то довіра до старих авторитетних інститутів — політиків, вчених, ЗМІ — втрачається. Як наслідок, ми чуємо заяву одного з лідерів Brexit про те, що британському народу «набридли експерти», гнівні тиради Трампа на адресу «провідних засобів масової дезінформації» і буйний цвіт ресурсів з «альтернативними новинами» в інтернеті. Дослідження, проведене Північно-Східним університетом, показало парадоксальну річ: ті, хто не довіряє провідним ЗМІ, легше ковтають дезінформацію. «Дивно, але користувачі альтернативних новин, тобто користувачі, які прагнуть уникати провідних ЗМІ та їхньої «маніпуляції масовою свідомістю», активніше реагують на вкиди фальшивої інформації»[1]. Здоровий скептицизм виливається в пошук безумних теорій змови. Путінське телебачення всюди бачить каверзи США проти Росії, Трамп висловлює здогадки, що теракти 11 вересня – справа рук американської влади, а учасники кампанії Brexit викривають німецько-франко-європейську змову проти Британії.
«Об’єктивної журналістики не існує», — заявляють керівники путінських пропагандистів Дмитро Кисельов та Маргарита Симоньян, коли їх просять пояснити редакційні принципи, які дозволяють ставити теорії змови на один рівень з дослідженнями, які ґрунтуються на доказах. RT, міжнародний телеканал Кремля, за словами його дирекції, доносить «альтернативну» точку зору, та на ділі це зводиться до того, що думка редактора правого екстремістського журналу заслуговує на довіру так само, як думка університетського професора, так брехня поширюється з екрана нарівні з фактами. В таку гру грає і Дональд Трамп, коли з огляду на те, що «багато хто каже…», подає фантастичні чутки як альтернативні точки зору, і переказує домисли про те, що Обама мусульманин, або що його суперник Тед Круз таємно зберігає канадський паспорт [2].
Це прирівнювання правди й обману надихається й підживлюється проникливим духом пізнього постмодернізму та релятивізму, який за останні тридцять років просочився з наукової сфери в засоби масової інформації й ще куди завгодно. Цей підхід взяв на озброєння вислів Ніцше про те, що фактів немає, а є тільки інтерпретації, а отже, кожна версія подій – це лише ще одна розповідь про них, причому брехню можна оголосити «альтернативною точкою зору» або «особливою думкою», адже «все відносно» і «у кожного своя істина» (в інтернеті так і є).
Мауріціо Ферраріс, один із засновників руху нового реалізму та один з найпереконливіших критиків постмодернізму, стверджує, що ми свідки кульмінації понад двохсотлітньої історії думки. Імпульс, який підштовхнув розвиток філософії в епоху Просвітництва, – зробити можливим аналіз світу, забрати право визначати реальність у божественної сили й передати це право індивідууму. Декартові слова: «Я мислю, отже я існую», – перемістили осередок знань у людський розум. Але якщо все, що я знаю, — це мій розум, то тоді, як сказав Шопенгауер, «світ є моє уявлення». У кінці двадцятого століття постмодерністи пішли ще далі й заявили: «Немає нічого поза текстом», а всі наші уявлення про світ залежать від сил і засобів, які діють на нас. Це приводить до силогізму, який Ферраріс коротко формулює так: «Вся реальність конструюється знанням, знання конструюється владою, відповідно, вся реальність конструюється владою. Таким способом… реальність виявляється конструкцією влади, що робить її водночас і ненависною (якщо під «владою» розуміти «владу, для якої ми підлеглі»), і піддатливою (якщо під «владою» розуміти «це нам підвладне»).
Постмодернізм на початку позиціював себе як шлях до звільнення людей від опису подій і процесів, зробленого кимось іншим; шлях до звільнення від нав’язаної картинки світу. Але, як зазначає Ферраріс, «популізм ЗМІ став прикладом прощання з реальністю, і в цьому немає нічого від свободи». Якщо реальність безкінечно податлива, то Берлусконі, який мав великий вплив на Путіна, має рацію, коли каже: «Ви що, не розумієте, що нічого — ні ідеї, ні політики, ні продукту — не існує, поки його не покажуть по телевізору?» [3]. Якщо реальність податлива, то адміністрація Буша цілком може почати війну, спираючись на неправдиву інформацію. «Коли ми діємо, ми творимо свою власну реальність, — сказав старший радник Буша Карл Роув журналісту «Нью-Йорк Таймс» (і Ферраріс фокусує увагу на цих його словах). — І поки ви вивчаєте цю реальність — а ви робитимете це уважно, — ми зробимо новий крок, породжуючи інші нові реальності».
Що ще гірше: стверджуючи, що всі знання — це вияв подавляючої влади, постмодернізм забрав фундамент, на який можна було опиратися, виступаючи проти цієї самої влади. На думку постмодерністів, «оскільки раціональність та інтелект – суть форми панування… звільнення слід шукати через почуття й тіло, які революційні по своїй суті». Заперечення аргументів, що ґрунтуються на фактах, на користь емоцій, саме по собі стає благом. Ми можемо почути політичний відгомін цього в ідеях Аррона Бенкса, який фінансував кампанію по виходу із ЄС: «Кампанія проти виходу наводить факти, факти, факти, факти, факти. Так нічого не вийде. Треба встановити з народом емоційний зв’язок. У цьому секрет успіху Трампа». Ферраріс бачить корінь проблеми у реакції філософів на підйом науки в XVIII столітті: оскільки наука взяла на себе інтерпретацію реальності, філософія, прагнучи зберегти своє місце та вплив, почала відходити від реальності все далі.
Коли я намагаюся осмислити світ, у якому виріс і живу — у моєму випадку це світ, основу якого складають Росія, ЄС, Великобританія та США, — мені не треба озиратися дуже далеко назад, щоб побачити час, коли факти мали значення. Я пам’ятаю, що факти були вкрай важливими під час холодної війни. Саме на факти покладався і Радянський Союз, і демократичні капіталістичні країни Заходу, прагнучи довести свою правоту. Так, комуністи підтасовували факти, але зрештою вони програли, бо не змогли довести перевагу своєї ідеології. І коли їх ловили на брехні, вони зображали обурення, важливо було мати правдивий вигляд.
Чому факти мали таке значення для обох сторін? Обидва проекти намагалися, принаймні, офіційно, довести ідею раціонального прогресу. Ідеологія, історія та використання фактів були нерозривно пов’язані. Крім того, як зазначив медійний підприємець і активіст Тоні Керзон Прайс (Tony Curzon Price), під час війни управління і влада важливі, бо вони забезпечують вашу безпеку. Ви поважаєте керівників за точність — і вони вантажать вас фактами.
А потім настали 90-ті. Більше не потрібно було ні до чого прагнути і щось доводити. Факти відділилися від політики. У цьому своєрідне щастя: настав час гедонізму, екстазі та легковажності, ми могли ігнорувати стан своїх банківських рахунків і влізати по вуха в борги. Без фактів та ідей новими вершителями політики стали піарники та політтехнологи. Російські традиції формування маріонеткових політичних рухів, що беруть початок від царату та КДБ, об’єдналися із західними агітаційними прийомами, що призвело до створення потьомкінської демократії, коли Кремль маніпулював інформаційними картинами і всіма партіями – від ультраправих до ультралівих. Це почалося у 1996 році, коли фальшиві партії та фальшиві новини використовували, щоб зберегти Єльцина у президентському кріслі, і переросло в модель віртуальної політики, яка імітується у всій Євразії. (Політичний консультант Трампа Пол Манафорт працював у кремлівському середовищі у 2005 році, допомагаючи формувати політичний образ наслідувача Путіна — українського президента Януковича.) У Великобританії це проявилося у вигляді видатної кар’єри Алістера Кемпбелла, прес-секретаря уряду, якого вважали настільки впливовим, що в політичній сатирі він уособлював владу в країні. У США це почалося під час першої війни у Перській затоці, яку Бодріяр схарактеризував виключно як вигадку ЗМІ, і через скандал, пов’язаний із Біллом Клінтоном, все прийшло до другої війни у Перській затоці та легендарних слів Роува: «Ми створюємо реальність».
Але при всьому цинізмі, на цьому етапі піарники та політтехнологи ще намагалися дотримуватися певної ілюзії правди. Мається на увазі, що історії повинні бути правдоподібними й пов’язаними, навіть якщо факти кульгають. Коли реальність виплила назовні — публіка розібралася з ілюзією у Москві та історіями про Ірак, і фондовий ринок рухнув, — реакцією стало бажання подвоїти ставку й почати заперечувати факти, абсолютно ігнорувати їх. Такий підхід дає владі масу переваг — і приносить полегшення виборцям. Путіну не потрібні переконливі історії. Йому тільки треба дати зрозуміти, що брешуть всі, підірвати моральну перевагу ворогів і переконати народ, що йому нема альтернативи. «Коли Путін бреше в очі, він хоче, щоб Захід вказав на його брехню, — говорить болгарський політолог Іван Крастев, — і тоді він зможе у відповідь заявити: «Але ж і ви брешете!». А якщо брешуть всі й кожен, то брехня сходить з рук — і в особистому житті, і коли загарбують інші країни.
Це доволі сумне задоволення — випустити назовні все своє безумство, не соромлячись цього. Основна суть феномену Трампа в тому, що з ним стає нормою вихлюпування лайна, радість чистої емоції, часто люті без жодного сенсу. І публіка, яка вже десяток років без фактів, може тішитися повною, нічим не обмеженою свободою від здорового глузду.
[1] Data Mining Reveals How Conspiracy Theories Emerge on Facebook,MIT Technology Review (Mar. 18, 2014)
Фото © Kyle McDonald
No Responses to “Чому ми опинилися по той бік фактів”