У лютому в “Твіттері” мені трапився на очі хеш-тег – точніше, кілька хеш-тегів: #РосіяЦеКрадій, #RussiaIsAThief,  #ЕрмітажВіддайВкрадене. І я задумалась: і справді, скільки ж українських цінностей зберігається в російських музеях? Результати невеликого і, можна сказати, поверхового дослідження вражали. 

Як з’ясувалося, практично всі давньоруські скарби, що зберігаються в російських музеях, були знайдені на території України. В Ермітажі, Збройовій палаті, Третьяковській галереї, Державному історичному музеї та інших  зібраннях зберігається велика кількість українських скарбів. Це скарби з курганів, монети Володимира Мономаха, древні книги, фрески Михайлівського Золотоверхого собору, знамена Війська Запорізького й реліквії Гетьманщини…

Особливого розмаху вивіз українських скарбів в Росії набув у ХІХ столітті, зі створенням Археологічної комісії, яка керувала розкопками на території Російської імперії й направляла все знайдене в Петербург. В Україну знахідки більше не поверталися, але хоч збереглися для історії. Сумна доля погано збережених скарбів чи, на думку столичних нумізматів, тих, що не становили особливої цінності: їх просто відправляли на переплавку й чеканили з них звичайні монети.

«Священний дар на знак братерства народів»

Не треба думати, що Україна не намагалася повернути свої реліквії. У лютому 1917 року щойно створена в Києві Центральна Рада поставила питання повернення культурних цінностей з колекцій Ермітажу та інших російських музеїв. Українські історики й члени спеціальної комісії підготували повний реєстр цінностей, і Рада у вересні звернулася до Росії з вимогою повернути вивезене. Незабаром грянув Жовтневий переворот, але звернення українців не загубилося, як цього можна було очікувати.

Уже на початку листопада 1917 року Раднарком постановив повернути в Україну “військові трофеї, взяті росіянами в українців, головно при Катерині” (мали на увазі тільки знамена й інші реліквії Війська Запорозького”), а згодом це рішення було підкріплене резолюцією ЦВК під назвою “Про передачу трофеїв українському народу”. У цій резолюції звучало таке звернення до українців: “Центральний виконавчий комітет Рад робочих, солдатських та селянських депутатів повертає вам трофеї як пам’ять про вашу славну боротьбу за свободу. Народ великоруський і революційний Петербург з привітом посилає вільному Києву священний дар на знак братерства народів”.

Мало того, що “священним даром” ЦВК називає предмети, які по праву належать Україні, і просто вкрадені в неї. Гірше те, що більшовики в цій резолюції починають шукати лазівки для порушення власних обіцянок. Під тим приводом, що Київ звертався ще до Установчих Зборів, а не бо більшовицьких органів влади, а також через “різку форму, в якій представники Ради вели подальші переговори з Народними Комісарами”, переговори “про термін і порядок передачі реліквій” пропонувалося продовжити. Обговорення затягнулося на довгі місяці, процес кілька разів переривався з ініціативи російської сторони, і в результаті жодна реліквія в Київ так і не повернулася.

Водночас протягом всієї громадянської війни і аж до включення змученої України до складу СРСР тривало вивезення цінностей до Москви. Ну а після створення Союзу грабунок вже мав «законні» підстави.

У 1930-х роках УРСР ще раз спробувала повернути національні реліквії, але українські скарби буде дуже важливі для Росії: вони дозволяли радянським ідеологам представляти Росію як спадкоємицю Русі – і це не кажучи про величезну наукову цінність експонатів. Москва не тільки не чула звернень Києва, але й продовжувала спустошувати колекції Києво-Печерського заповідника, музеїв, бібліотек; в Росію вивозилися козацькі клейноди, хоругви, булави, зброя…

Досить часто використовували такий нехитрий механізм, як вивезення експонатів на всесоюзні виставки, після яких цінності включались у фонди музеїв РРФСР. Саме так у 1939 році в Ермітаж потрапили унікальні скарби Львівського історичного музею, знайдені у XIX столітті в Тернопільській області. Цей скарб із золотими прикрасами VІІІ–VІІ ст. до н.е. (загальна вага біля 7 кг) не мав рівних у всьому Карпато-Дунайському басейні.

Багато скарбів, які зберігалися в українських музеях, Кремль продав на Захід, щоб отримати валюту для індустріалізації. Так сталося з диптихом Лукаса Кранаха Старшого «Адам» і «Єва» (1528), якого знайшли в Лаврі у 1929 році. За нього країна отримала 10 тисяч доларів. Сьогодні, пройшовши через руки кількох власників, Германа Герінга включно, диптих виставляється в музеї Нортона Саймона (Пасадена, Каліфорнія), і його оцінна вартість сягнула 30 млн доларів.

На потреби індустріалізації за 3 тисячі доларів продали й ворота Лаврської Хрестовоздвиженської церкви, виготовлені в 1784 році київським майстром Олексієм Іщенком. Сьогодні ці мереживні ворота з чистого срібла, покритого позолотою, виставляються в Лос-Анджелеському музеї мистецтв.

Коли почалася Друга світова війна, частина музейних фондів України, в тому числі золоті вироби та ювелірні шедеври, була евакуйована в Уфу – як ви розумієте, також безповоротно.

Звісно, грабувати продовжило й гітлерівське командування. Фашисти вивезли експонати близько 200 українських музеїв з Харкова, Львова, Дніпропетровська, Полтави, Сум, Херсону – всього понад 300 тисяч предметів, 700 унікальних ікон включно. Після капітуляції Німеччини багато вкрадених скарбів повернули в СРСР – але знову не на територію України. Вкрадене гітлерівцями присвоїла Москва.

Протягом 1970–1980-х років на території України працювали археологічні комісії російських установ, які безперешкодно вивозили все, що знаходили, тільки опис знахідок займає 400 машинописних сторінок. У російських музеях опинилися античні коштовності Півдня України, скіфські пам’ятки старовини, давньоруські пам’ятники Києва, Галича, Владимира-Волинського. Практично весь античний відділ Ермітажу ґрунтується на знахідках із Криму, Миколаївської й Херсонської областей, окрема зала відведена для знахідок дофракійсього періоду із Закарпаття. Спроби повернути експонати ні до чого не призвели: столичні музейники відповідали, що українські реліквії мають надто високу художню цінність, щоб зберігатися в провінційних музеях.

За роки існування СРСР Україна втратила понад 700 історичних колекцій. Уже влітку 1991 року, коли залишався один крок до незалежності, біля села Капустине в Черкаській області знайшли великий монетний скарб і чоловічий срібний пояс. Знахідку передали в Шполянський райвідділ міліції, але там її не змогли оцінити й відправили для цього в Москву. Самі розумієте, у Москві скарб і залишився, не зважаючи на неодноразові запити Черкаської археологічної інспекції.

Так, міжнародне право захищає повернення культурних цінностей, і таким способом в Україну починаючи з 2000 року вже повернули низку предметів із США, Канади, ФРН, Італії – в основному їх вивезли в роки Другої світової. Але РФ нічого повертати не збирається.

Про це говорить і прийнятий у 1998 році закон № 64-ФЗ «Про культурні цінності, переміщені в Союз РСР у результаті Другої світової війни, які перебувають на території Російської Федерації», відповідно до нього всі реліквії, переміщені на територію Росії після війни, вважаються її національним надбанням. Неймовірними зусиллями українських вчених було повернуто два надгробки VI–VII ст., вивезені в 1964 році із Херсонеса «для тимчасового використання на виставці в Ленінграді», а також частину фресок Михайлівського Золотоверхого собору.

Вкрадена українська історія

У російських музеях чимало цінностей, які мають для України не просто культурне значення. Вони наповнені глибоким історичним змістом і є символами української державності.

Так, до колекції Державного історичного музею входить срібна водосвятна чаша Богдана Хмельницького. На ній чеканений герб Війська Запорозького й ініціали гетьмана й перші букви його титулу. У 2002 році ця та інші реліквії півроку виставлялися в національному історико-культурному заповіднику «Чигирин», і українські вчені дуже хотіли повернути їх, але переговори були безрезультатні. Представники Державного історичного музею заявляють, що водосвятна чаша Богдана Хмельницького «займала, займає і буде займати… достойне місце серед російських цінностей».

У 1830 році в кургані Куль-Оба біля Керчі було знайдено багате скіфське поховання IV століття до н. е. За свідченням очевидців, там було «багато різних бронзових, срібних і золотих посудин і речей, з яких частина вишуканої роботи й ціни по археологічній цінності та якості матеріалу… Ще ніколи в цім краю не було подібних відкриттів про старовину». Керченський градоначальник мріяв залишити багату знахідку в міському музеї й майже рік тягнув з передачею цінностей до Петербурга. Та вагові категорії були не рівні, тож після тривалого листування багата знахідка стала перлиною зібрання Ермітажу, де зберігається донині.

У 1862–1863 роках була розкопана велика скіфська могила кінця IV століття до н. е. в кургані Чортомлик, в околицях Нікополя (Дніпропетровська область). Золоті та срібні прикраси, зброя, а також амфора, на фризі якої зображені скіфи, що приборкують диких коней, вважаються кращими зразками скіфського ювелірного мистецтва. Зберігаються вони також в Ермітажі.

У 1912 році біля села Мала Перещепина, за 13 км від Полтави, знайшли величезний скарб, у ньому було понад 800 предметів, загальна вага його золотих виробів перевищує 25 кг, а срібних – 50 кг. Припускають, що це поховання Кубрата, засновника Великої Булгарії. Вміст кладу зберігається у Державному Ермітажі, в Особливій кладовій. Частину знахідки розікрали селяни, і потім відомий український меценат Богдан Ханенко викупив ці предмети на ринку антикваріату й передав київським вченим. Перещепинський скарб намагалися повернути в 1932 році, але він так і зостався в Ленінграді.

Одним з найважливіших експонатів Третьяковської галереї стала мозаїка із зображенням Дмитра Солунського з Михайлівського Золотоверхого собору, зруйнованого в 1937 році. Сам собор збудували ще у XII столітті, в домонгольський період, пережив масу реконструкцій і мав величезне історичне значення. Але в середині 1930-х років його вирішили знести, не зважаючи на спротив мистецтвознавців. На щастя, влада дозволила зняти зі стін древні мозаїки та фрески й перенести їх у Софійський собор.

У 1938 році Третьяковська галерея тимчасово, на 3 місяці, для виставки «750-ліття «Слова о полку Ігоревім» попросила дати їй мозаїку «Дмитро Солунський», а також ще кілька барельєфів та фресок XII століття. Пройшло майже 80 років, а взяте на 3 місяці так і не повернули.

Перераховувати всі українські знахідки, вивезені в Росію, дуже довго. Це і луцьке Євангеліє, що зберігається в Російській державній бібліотеці, і бронзова мортира Івана Мазепи, і морський прапор запорожців, і виявлений недавно в Оренбурзі дзвін «Голуб», вилитий на замовлення Мазепи… Прекрасна ісламська колекція Богдана і Варвари Ханенків у 1930-х роках була просто розграбована: частину її експонатів продали за валюту, та ще й за смішні суми, а друга частина – стала гордістю Ермітажу. Україна намагалася повернути ці скарби у 1950-х роках, але так нічого й не добилася.

У спробах Росії представити власну історію більш давньою не обійшлося без казусів. Так, одним з головних експонатів Центрального військово-морського музею в Санкт-Петербурзі став Сабатинівський човен, знайдений у 1937 році на дні Південного Бугу, неподалік села Сабатинівка в Кіровоградській області. Він входить до експозиції «Історія Російського флоту до 1917 року», про яку на сайті музею сказано: «Історія мореплавання на території Росії нараховує не одне тисячоліття. Про це свідчить стародавній човен-однодеревка, який є в експозиції музею, археологи датують його початком I тисячоліття до нашої ери». Хвацько ж російські вчені виводять історію російського мореплавання від експоната, знайденого на території України!

Кримські колекції в небезпеці?

На жаль, крадіж українських історичних цінностей не можна вважати справою минулих днів. Сьогодні, коли частина нашої території окупована, ця проблема знову виходить на перший план.

Всі напевно пам’ятають історію про золото скіфів, яке, за повідомленнями «найчесніших» російських ЗМІ, Арсеній Яценюк у перші дні після Майдану начебто вивіз у невеликому дипломаті до Америки – треба думати, в подарунок особисто Обамі. Якщо врахувати, що Росія завжди звинувачує оточуючих у тому, що збирається зробити сама (або вже робить), доля кримських колекцій турбує.

Уже не раз лунали тривожні заяви про те, що вивозяться експонати з Херсонеса Таврійського, Судакського історичного музею, Центрального музею Тавриди. З боку кримської та російської влади ми чуємо мовчання або спростування, але деякі факти дають підстави сумніватися в їхній щирості.

Так, восени 2015 року сам Ермітаж анонсував виставку з кримськими експонатами. На його сайті з’явилося повідомлення про експозицію «На землі грифона. Антична археологія Ермітажу в Криму», яка включає предмети з фондів Східно-Кримського історико-культурного музею-заповідника. Ермітаж і не думає приховувати, що сьогодні в Керчі та її околицях працює кілька експозицій, від яких до музейних фондів надходить до 1000 знахідок за один сезон.

У липні 2016 року Третьяковська галерея готує виставку до 200-ліття Айвазовського. Мені важко повірити, що цей вельми поважний заклад не вдасться до випробуваної практики й не позичить «тимчасово, не час виставки», картини з Феодосійської галереї.

Є великі побоювання, що кримські цінності розграбують, вони розійдуться по приватних колекціях і потраплять на чорний ринок. Щоб полегшити це завдання, зараз в республіці активно міняють керівників музеїв, а самі музеї перепідпорядковують. У недалекому майбутньому цілком можливий такий сценарій: влада Росії й Криму почне робити гучні заяви про те, що найцінніші кримські раритети виявилися підробками. Відповідальність за це, звісно, покладуть на Київ, який 23 роки не тільки «грабував Крим», але й підмінював шедеври. Природно, ці гучні «викриття» стануть прикриттям для справжнього грабунку й підміни, але хто насмілиться спіймати за руку окупаційну владу? Певно ж не кишенькові керівники музеїв.

Тому завдання України – уже зараз скласти реєстр кримських експонатів і розіслати попередження аукціонерам: великі аукціонні доми не зацікавлені в скандалах, тому навряд чи  візьмуться продавати лоти сумнівного походження. Цей крок, звісно, не забезпечить швидкого повернення цінностей, але хоча б зробить володіння ними не таким комфортним.

Олена Сергєєва

(CC BY 4.0) Інформація підготовлена спеціально для сайту InformNapalm. При повному або частковому використанні матеріалу пряме посилання на автора і статтю на сайті InformNapalm.org обов’язкове.
Поділіться публікацією в соцмережі й випалюйте окупантів разом з InformNapalm!

Переклад А. В