Інспірований російськими спецслужбами збройний антиурядовий заколот на Донбасі охоче вдається до «антифашистської» риторики. Протиставляючи себе «бандерівцям» і «правосєкам», бойовики і їхні прихильники звертаються до образів Великої Вітчизняної війни, «тиснуть» на пролетарську свідомість мешканців шахтарського краю. Разом із російськими та сепаратистськими прапорами терористи розмахують червоними стягами. Наперекір логіці, український уряд вони вперто називають «хунтою», а українську державу загалом — «фашистською».

Інколи складається таке враження, що ці  терористичні організації «ДНР» та «ЛНР»  дійсно створені вірними ленінцями-сталінцями, мотивовані архаїчним страхом перед українським націоналізмом та капіталістичним ладом.

Звичайно, у загальній терористичній солянці ліваків чимало, проте далеко не всіх борців за т. зв. «новоросію» можна назвати переконаними антифашистами. Йдеться насамперед про найяскравіших представників «Донбасу, що воює» і їхніх російських друзів. Зупинимося на особі Ігоря Гіркіна та його оточенні.

Майбутній «міністр оборони ДНР» народився і виріс у Москві. До 2014 року він не мав жодного стосунку до Донбасу, окрім того, що захоплювався військовою реконструкцією та історією Білого руху, зокрема, і на території України. Ігор Гіркін закінчив Московський державний історико-архівний інститут, після котрого відслужив у російській армії. Брав участь у військових діях у т. зв. Придністров’ї, Боснії та Чечні. Наприкінці 1990-х разом з Олександром Бородаєм працював кореспондентом газети «Завтра», у 2011-му був кореспондентом  «ANNA-NEWS» в Абхазії. На прес-конференції 10 липня 2014 року «Стрєлков» сказав, що він полковник ФСБ, який вийшов у відставку 31 березня  2013 року.

Український військовий історик Ярослав Тимченко (теж реконструктор), який знає Гіркіна ще з 1994 року, розповідає:

Після знайомства він мені відразу заявив: Україна буде в складі великої Російської імперії.  Радянської чи монархічної — йому було байдуже. Незалежність України та інших республік СРСР він вважав непорозумінням, міфом, який необхідно виправити — якщо доведеться, то й силовим шляхом. Відповідаючи на запитання: «Де буде кордон імперії?», Гіркін говорив: «Куди просунемося, там і буде кордон».

Ще в 1990-х роках «Стрєлков» став членом російських білоемігрантських організацій, які колись були тісно пов’язані з гітлерівською Німеччиною, зокрема, «Об’єднання пам’яті генерала М. Г. Дроздовського і чинів Дроздовської дивізії» та «Російської загальновійськової спілки»  (РЗВС).

У «Дроздовське об’єднання» Гіркіна зарахували в чині унтер-офіцера у травні 1996 року. Це угруповання спочатку складалося з колишніх військовослужбовців «Дроздовської дивізії», які воювали під час Громадянської війни під командуванням А. Денікіна і опинилися в еміграції після поразки білих. Під час Другої світової війни «дроздовці», на чолі з генералом Антоном  Туркулом співпрацювали з нацистами. Після розвалу СРСР «Дроздовське об’єднання»  відновило діяльність в РФ. На сьогодні його головою є Михайло Блінов, з яким у Гіркіна  спільні реконструкторські інтереси.

До складу РЗВС Гіркіна особисто приймав тодішній керівник цієї організації Володимир Гранітов – власник декількох німецьких бойових нагород: ордену «За старанну службу», двох відзнак «За хоробрість» для східних народів, хреста «За військові заслуги» 2-го класу з мечами і двох Залізних Хрестів 2-го класу.  Ці нагороди поручик Гранітов  заслужив у німецького командування за свою службу в «Російському корпусі», який воював проти югославських партизанів у роки Другої світової війни.

До речі, нинішній голова РЗВС Ігор Іванов певний час був начальником військових формувань терористичної організації «ДНР». Відомо, що вони утримували позиції під Слов’янськом і «відзначилися в боях під Миколаївкою».  

Є серед керівництва РЗВС й інші солдати Гітлера. Так, перший заступник Іванова Георгій Назімов  — у минулому ад’ютант отамана Андрія Шкурка, який очолював козачі формування в складі Вермахту і СС (у 1947 році Шкурка повісили відповідно до вироку радянського суду, як військового злочинця). Деякий час Назімов також служив під началом Гранітова в «Російському корпусі».

Сучасна РЗВС не обмежується зв’язками з колаборантами минулого і активно співпрацює з молодими російськими неонацистами. Один з них, Антон Раєвський, сердечно вдячний штаб-офіцеру для доручень при голові РЗВС Михайлові Абрамову «за надану допомогу бійцям армії ДНР, а саме: за передані нам три комплекти військової форми».

Антон Раєвський заслуговує на окрему увагу: російський громадянин, активіст націоналістичного угрупування «Чорна сотня», який брав участь в організації «Куликового поля» в Одесі, а потім став бойовиком ТО «ДНР».

Існує чимало фотографій, де Раєвський «зигує».  Він не приховує, що задовго до подій 2 травня і збройного заколоту на Донбасі підштовхував бойовиків  «Одеської дружини» до замаху на місцевого лідера «Правого сектору» (у якості виконавця вбивства Раєвський пропонував себе). Цілком відверто бойовик розповідає і про плани підривної діяльності на півдні України.

Мені запропонували продовжити проросійську діяльність в інших містах України, а саме поїхати в Миколаїв, де мене повинні були зустріти наші люди. У Миколаєві я повинен був перебувати декілька днів з метою збору інформації про справжній стан справ у Херсоні та налагодити контакти з тамтешніми активістами самооборони. Потім перебратися вже у сам Херсон, який має стратегічне значення. У Херсоні потрібні люди для нападів на блокпости, щоб дестабілізувати ситуацію в місті і дати можливість російським військам потім увійти з якомога  меншими втратами.

Наприкінці березня, остерігаючись переслідування з боку СБУ, Раєвський втік до Росії. На батьківщині він посварився з вожаком «Чорної сотні», для якої було неприйнятно, що їхній член діяв під керівництвом ФСБ. Пізніше Раєвський повернувся в Україну і вступив до лав бойовиків ТО «ДНР».

Але повернімося знову до Гіркіна-«Стрєлкова».

Окрім захоплення білим рухом часів Громадянської війни 1918-1920 рр., «Стрілок» відкрито висловлює повагу антикомуністичним силам, які боролися під гітлерівськими стягами:

Щодо незрозумілої для мене абревіатури ВРНР (я підозрюю —«визвольний рух народів Росії») то я неодноразово виявляв повагу до Російського Корпусу в Югославії. І так само неодноразово негативно відгукувався про «власівців» та інших зрадників, які об’єктивно воювали на боці ворогів своєї країни (нехай і окупованої комуністами). Воювати проти одного ворога на боці іншого (анітрохи не кращого) — у цьому честі немає. Але для багатьох це було ілюзією чи було викликане безвихідною ситуацією (що, з точки зору військового права, геть зовсім їх не виправдовує). А ось лідерів — Власова, Буняченка (на відміну від, скажімо, полковника Рогожкіна чи справжнього Героя і Лицаря Честі — Гельмута фон Паннвіца)  та іншу мерзоту я взагалі не сприймаю інакше, як відвертих зрадників і покидьків — адже вони не перейшли на бік німців «з ідейних міркувань», а здалися в полон і вже в полоні зрадили ту країну, якій вірно служили і давали присягу (і якій би служили й надалі, якби не потрапили в ситуацію, де їх, бідних, могли вбити так само, як і десятки тисяч їхніх нещасних підлеглих).

Для необізнаних з історією російського колабораціонізму періоду Другої світової війни нюанс з протиставленням різних формувань не зовсім зрозумілий. Спробуємо пояснити. У війні проти Радянського Союзу німці використовували дві категорії росіян. Перша — емігранти, які мешкали на території окупованої Європи. Зазвичай це колишні царські і білогвардійські офіцери (і їхні нащадки), які змушені були залишити Росію після перемоги більшовиків у Громадянській війні. Друга категорія — радянські громадяни, котрі потрапили в полон із Червоної армії, або ж опинилися на окупованій території СРСР. «Власівці» належали до другої, численнішої категорії. Чимало білогвардійців (до яких пройнявся симпатією Гіркін) презирливо ставилися до колишнього комуніста Андрія Власова і віддавали перевагу створенню незалежних від «Російської визвольної армії» пронімецьких формувань. Та все ж нездоланної межі між радянськими і білогвардійцями на службі у Гітлера не існувало. Так, у РВА служило чимало російських емігрантів, а «білогвардійські» козачі частини (того ж фон Паннвіца) активно поповнювалися за рахунок населення Дону та Кубані, яке пройшло через горнило колективізації.

Не викликають різкого несприйняття російські союзники Гітлера і в соратника Гіркіна — Олександра Бородая.

Так, існує частина патріотів, які активно цікавляться колаборантами і досліджують Другу світову війну як продовження громадянської. Адже чимала кількість радянських громадян направили  гвинтівки проти Радянської влади. Йдеться не лише про генерала Власова, але й про такі явища, як Локотська республіка, дивізія Каменського та інші. Це — ідеали деякої частини патріотів. І тут вони, звичайно, входять у протистояння з патріотами-сталінцями.

Враховуючи ідеалістичне сприйняття Гіркіним та його однодумцями політично мотивованих російських колаборантів, доволі лицемірними виглядають звинувачення з їхнього боку на адресу українських «бандерівців».

Доволі цікавими є зв’язки Гіркіна з російським олігархом Костянтином Малофєєвим і його оточенням.

Малофєєв — засновник інвестиційної групи «Маршал Капітал», найбільший міноритарій і член ради директорів «Ростелекому», голова Наглядової ради «Фонду Василя Великого». Про нього пишуть, що він «щиро і відверто помішаний на духовності, державності, військовій історії» і часто називають «православним рейдером». Як бізнесмен, Малофєєв починав свою діяльність в компанії «Ренесанс Капітал» у Бориса Йордана. Батько і дід Бориса Йордана служили у тому ж «Руському корпусі», що є предметом гордості: у 1999 році Б. Йордан заснував «Фонд сприяння кадетським корпусам» імені свого діда Олексія. Щорічно фонд допомагає понад 60 кадетським корпусам по всій Росії.

Донедавна Гіркін працював у службі безпеки «Маршал Капітал», а Бородай був там консультантом «з піару». Обидва донбаські «герої» також причетні до малофєївської структури «Фонд Василя Великого». До речі, цю організацію очолює партнер Малофєєва — Зураб Чавчавадзе, родич офіцера РВА Георгія Чавчавадзе.

Ще у дев’яності роки Малофєєв був активним православним діячем в Санкт-Петербурзі, спілкувався з митрополитом Іоанном (Сничевим), котрий мав репутацію відвертого фашиста (найближчий соратник митрополита Костянтин Душенов відсидів у в’язниці по 282-й «екстремістській» статті). Після смерті митрополита Малофєєв відійшов від церковних справ і потоваришував з головою Міжнародного Євразійського руху Олександром Дугіним.

Про захоплення Олександра Гальєвича фашизмом і окультизмом написано вже чимало. Достатньо лише згадати його членство в гуртку з «милою» назвою «Чорний орден SS», а також націонал-патріотичному фронті «Пам’ять» та в інших неонацистських угрупованнях. Крайній правий радикалізм Дугіна у будь-якій цивілізованій країні звів би його роль до маргінальної, але не в Росії. Окрім купи звань та посад, з березня 2012 року Дугін є членом Експертно-консультативної ради при голові Держдуми РФ. Малофєєв став спонсором деяких проектів за участі Дугіна, зокрема, і з’їздів «Чорного інтернаціоналу».

Дугін активно просуває героїчний образ «Ігоря Стрєлкова» всередині Росії. Як відомо, стосовно України цей окультний фашист займає доволі ворожу позицію. «Існування України в нинішніх кордонах і з нинішнім статусом «суверенної держави» тотожне жахливому удару, завданого геополітичній безпеці Росії, рівноцінне вторгненню на її територію» — це одна з цитат дугінського опусу «Основи геополітики» (виданий ще в 1997 році). В інтерв’ю сепаратистському телеканалу «ANNA-News» 6 травня 2014 року Дугін закликав «убивати, убивати, убивати» тих, хто санкціонує «звірства в Україні». Він також безпосередньо пов’язаний із «народним губернатором Донбасу» Павлом Губаревим. Людина Дугіна, керівник Південного координаційного центру «Міжнародного Євразійського руху» в Ростові-на-Дону, Олександр Просьолков є радником Губарева.

Не варто також забувати, що на початку 2000-х років Губарев був членом забороненої через екстремізм неонацистської організації «Руська національна єдність» (РНЄ) Олександра Баркашова. Як і РЗВС, РНЄ доклало чимало зусиль, щоб дестабілізувати ситуацію на Донбасі, зокрема, формувало «московський загін добровольців» для захисту т. зв. «ДНР» і збирало пожертви для потреб терористів.

У травні 2014 року СБУ оприлюднила запис перехоплених перемовин Баркашова і одного з лідерів “сепаратистів”, засновника руху «Православний Донбас» Дмитра Бойцова. Учасники розмови обговорюють можливість проведення сепаратистського референдуму про статус т. зв. «ДНР» та обговорюють, які результати необхідно намалювати після голосування. У відповідь на скарги Бойцова про труднощі з організацією процесу голосування, лідер російських наці заявив: «Напишіть, нібито за ДНР 89%». Як ми знаємо, заколотники скористалися порадою Баркашова, що свідчить про чималий вплив РНЄ на «політичне життя» в “сепаратистських” утвореннях.

Ще одним російським помічником ТО «ДНР» є редактор націоналістичного сайту «Супутник і Погром» Єгор Просвірнін, котрий поділяє погляди Дугіна і, напевно, також отримує гроші від Малофєєва.

Редакція сайту «Супутник і Погром» доклала чимало зусиль для популяризації «Стрєлкова». Це їм належить вся та творчість про «300 стрілковців» і «Слав’яноград». За внесок в інформаційну кампанію підтримки ТО «ДНР» Гіркін особисто висловлював вдячність цьому виданню.

При цьому ні для кого не секрет, що сам Просвірнін є відвертим прихильником колаборантів. Ось що він писав з приводу дати вторгнення Вермахту в СРСР 22 червня 1941 року:

22 червня у нас відзначають як День Пам’яті та Скорботи. Це ДЕНЬ ПОМСТИ… 22 червня 1941 року Біла Європа повернулася в Росію. Небо потемніло від літаків. Земля затряслася від танків. Дерева захиталися від сміху — це сміялися сотні, тисячі чинів Російської Імперської Армії, корі вступили добровольцями до лав Вермахту, СС чи створили свої підрозділи. Білі росіяни поверталися в червону совдепію. Без жалю. Без прощення. Без сентиментів. Без тіні співчуття. Партбілет, заповітна Книжечка Всевладдя, символ приналежності до вищої радянської раси, несподівано перетворився на мітку приреченого, у якій було записано вирок. Вирізали всіх партійних. Прощення не було нікому. 70-річні кадрові царські офіцери добровільно записувалися в полки рядовими лише задля того, щоб дістатися до комуністичної горлянки. Радянська наволоч, яка скалилася попередні 20 років, відчула на власному горлі холодні кістляві пальці. Російські пальці. Для німців це була війна за світове панування і що там ще. Для росіян це була війна на винищення. Повне. Остаточне. Так, щоб від червоних навіть пам’яті не лишилося. Знаменита зондеркоманда Дірлевангера, найжахливіший і найжорстокіший підрозділ всієї Війни, в окремі моменти на 40% складалася з росіян. Фашистські карателі. З рязанськими рилами. Вони різали, спалювали живцем і сміялися. Вони пили Смерть Червоних і не могли напитися, спрага спалювала і спалювала їх, гнала від гори трупів до гори, від гори до гори, від гори до гори. Від м’яса до м’яса. І м’яса завжди було замало… своєю холодною мертвою рукою росіянин схопився за червоне горло саме тоді, влітку 1941-го. 22 червня у День Помсти.

Понад це, Просвірнін вважає проросійський заколот на Донбасі продовженням «білої справи» і російського нацизму:

Нацизм, певною мірою, можна вважати бактерією-носієм священного російського безумства, безумства людей, які втратили все, обпалених вогнем пекла, котрих висушує жага помсти. І 22 червня ця помста, цей ресантимент, що живив серця білогвардійців, які стали нацистськими ідеологами, що тік венами НТСівців, котрі записалися до війська першої лінії, що вирував під шкірою селян і робітників, котрі пізніше підуть у Дірлевангер, — ця безумна, чорна, нищівна ірраціональна помста прорвалася назовні[…] Російський Звір на мить вирвався на свободу і саме в ці короткі дні Сталін втік на дачу, де пив жахливо, пив безпробудно. […] Написати цей пост мене змусили дві речі: спроби використати текст про 22 червня для організації інформаційної кампанії проти нас і (що значно важливіше) упевнене відчуття того, що Звір знову прокидається. Цього разу — у випалених степах Донбасу.

Коментарі тут зайві…

InformNapalm

CC BY 4.0

Переклад Надії Діденко