Інтерв’ю зі співавтором доповіді про російські злочини в Україні, колишнім поліціянтом, Адамом Новаком.
Tygodnik Powszechny: Як ви потрапили в команду, яка займається документуванням російських злочинів в Україні?
Адам Новак (Adam Nowak) (псевдонім): Один знайомець сказав мені, що у Малґожати Ґосєвської є відомості про російські злочини, і вона шукає досвідчених людей, які зможуть опитати жертв та свідків, і відтак скласти звіт. Він знав, що я довго працював у поліції, розслідував кримінальні справи та боровся з організованою злочинністю. Я погодився. Пізніше приєднався колега, який працював зі мною у Центральному слідчому бюро (CBŚ), та ще одна людина з редакторським досвідом. І це, загалом, була наша команда.
– Українці брали участь в цій роботі?
– Українські волонтери зібрали покази кількох людей, решту ми опитували самі під час декількох поїздок, які (починаючи з квітня 2015 року) ми здійснили в Україну, в тому числі в зону АТО.
– Скільки людей ви опитали?
– Майже 70. З них лише двох у Польщі, решту — в Україні.
– 70 осіб — це багато?
– Це лише фрагмент тієї дійсності. З того моменту, як ми закінчили збирати інформацію та почали її обробку, ми постійно отримуємо дані інших людей, котрі хочуть дати свої свідчення. Але ми вже не маємо змоги використати їх, бо в такому разі праця затягнеться ще на рік чи два. Звісно, якщо Гаазький суд викаже до цього матеріалу цікавість (а я сподіваюсь, що так і станеться, бо там вже почато попереднє вивчення ситуації в Україні, а наш матеріал ми посилаємо в рамках саме цієї теми), ми передамо йому контактну інформацію інших свідків.
– Чому свідки виступають і звіті анонімно?
– Гарантування анонімності — це стандартна процедура в таких розслідуваннях. Всі жертви у звіті позначено номерами C-1, C-2 і т.д. “C” від англійського “case”, тобто випадок. Якщо Міжнародний кримінальний суд в Гаазі підніме справу, ми зв’яжемо слідчих з жертвами. Щоправда, кількох осіб вже можна ідентифікувати, наприклад, за доданими до звіту світлинами. Вони погодились на це і вже самі виступають публічно, відкрито розповідаючи, що з ними сталось.
– Пам’ятаєте вашу першу розмову?
– Це був доброволець з батальйону “Донбас”. Він потрапив в російський полон в Іловайському оточенні, був підданий тортурам. Відтак все розвивалось по ланцюжку: він зателефонував своїм товаришам, які побували у полоні, вони направили нас далі. Ми рухались від людини до людини. Корисними контактними даними з нами поділилась Малґожата Ґосєвська та українські волонтери. З Ґосєвською добре працювалось на теренах. У нас майже не було коштів, самі українці в позитивному сенсі дивувались, що депутат сам кермує автом, спить у спальному мішку в не дуже комфортних умовах та под. Тоді ми казали, що вона вже ночувала в донбаських окопах, під обстрілам. Це також відкривало до нас серця співрозмовників.
– Чи всі були готові говорити?
– Дехто ні. Нам, на жаль, не вдалось задокументувати випадок використання жорстокості, що була неймовірною навіть на тлі усього того, що ми чули. Дівчина погодилась, та потім не змогла говорити.
– Що з нею сталось?
– Їй 22 роки. Вона потрапила в руки чеченських найманців, які воювали на боці росіян. Її утримували близько двох тижнів. Далі , мабуть, не треба розповідати.
– Де вона нині?
– В психіатричній лікарні. Невідомо, чи зможе вона коли-небудь звідти вийти.
– У вашій доповіді нічого не розповідається про зґвалтування.
– Нам не вдалось отримати свідчення жінок, які зазнали насилля. Можливо, якби ми перебули там більше часу, вийшло б інакше. Ми працювали під тиском часу. Бувало, що ми їхали від однієї жертви до іншої вночі, щоб було швидше. Ґосєвська кермувала автом, ми спали, відтак вранці ми збирали свідчення, а вона відсипалась.
– Звідки відомо, що зґвалтування були?
– Від людей, які піклувались про таких жінок, чи свідків, які бачили такі сцени.
– Якими були реакції людей, з якими ви зустрічались?
– Різними. Одного разу ми зустрілись з чоловіком, а він прийшов п’яний, піддався нападу істерики й утік. Бувало, що люди висловлювали претензії нам щодо того, що українська держава ними не цікавиться, лишила їх напризволяще. Наприклад, ми говорили з літнім чоловіком, який багато чого пережив. 10 хвилин він кричав на мене: “Чому ви нічого не робите? Захопили владу і робите гроші замість того, щоб допомагати нам”. Він кричав на мене, наче я був представником української влади. Я дав йому виговоритись, а коли він набирав повітря для наступної тиради, я сказав, що я поляк, а не представник української держави. Він оговтався, попросив вибачення і дав покази.
– Держава йому справді не допомагає?
– Я можу розповісти лише, що бачив. Ці люди перебувають зазвичай у жахливому стані. Для прикладу, група “кіборгів” (військовиків, які захищали донецький аеропорт, – прим. Tygodnik Powszechny), які потрапили в полон, і, перебувши там досить довгий строк, були звільнені. Вони всі в жахливому не лише психологічному, але й фізичному стані. Їх поливали окропом, обпікали праскою. Вони лишились практично без медичної допомоги і кажуть, що армія та чиновники ними не цікавляться.
– Їм хтось допомагає?
– Волонтери. У мене взагалі склалось враження, що Україна функціонує завдяки волонтерам, добровольцям. Одні в 2014 зупинили ворога та відбили частину Донбасу, до того, як військо встигло провести реформи. Інші волонтери одягають та годують солдатів. Коли ті повертаються з полону чи з пораненнями, ними опікуються лікарі та психотерапевти, теж на добровільних засадах. Біженцям допомагають волонтери. В Україні нас інколи питали: “Ви поляки, чому ви це для нас робите?”
– Які ситуації вам ще особливо запам’ятались?
– Була розмова з “кіборгом”, я не можу її забути, хоча намагаюсь тримати психологічну дистанцію. В полон він потрапив пораненим, нашпигований скалками. Він розказав, що росіяни замість того, щоб зробити йому якусь перев’язку, почати катувати його. А російська санітарка вмовляла колег, щоб вони його кастрували. На щастя, до цього не дійшло. Чи інша історія: український солдат розказав, як його полонили чеченці і спитали, що він вибирає: щоб вони вирізали йому серце, відрізали геніталії чи вухо? Він обрав вухо. І його йому відрізали. Його пораненого колегу добили. Потім прийшов якийсь командир і заборонив добивати інших. Чоловік вижив, я з ним говорив. Його світлина є в доповіді. Вуха у нього справді нема.
– Це перша така доповідь про російські злочини?
– До цього були ще дві, але скромніші. Одну підготувала група з Брюсселя, вони направили її до Гааги. Другою займалась група українських добровольців. Вона коротка, всього 30 сторінок, і основних нахил там зроблено щодо жертв. У нас була дещо інша мета.
– Яка?
– Ідентифікувати злочинців та задокументувати їх дії на основі свідчень свідків та жертв.
– І скільки злочинців вам вдалось виявити?
– Кілька десятків. Декого частково: є ім’я чи прізвисько, опис. Але декого повністю: є прізвище, дата народження, місця їх діяльності та скоєні злочини.
– Чи є сенс публікувати прізвиська?
– Так, бо текст доповіді доступний в інтернеті, і ми сподіваємось, що його прочитають люди, які за описом та прізвиськами впізнають злочинців, а відтак зв’яжуться з нами. Якщо у нас є опис людини на ім’я Давид, жертва якої розказала, що до війни він працював керівником підрозділу в донецькій міліції, а доповідь прочитають колишні міліціонери з Донецька, є шанс, що хтось впізнає його та наважиться передати нам інформацію. Хоча б анонімно, електронною поштою.
– Ви ідентифікували злочинців, спираючись на відкриті джерела?
– Так, у нас не було доступу до яких-небудь секретних відомостей. Нам дуже допомогла інформація з українського інтернету: там є сайти, на яких і влада, і добровольці публікують масу даних про ситуацію на Донбасі, у тому числі про події з протилежного боку, пишуть, хто там є хто. Щоправда, багато людей, яких ми підозрювали в злочинах, зовсім цього не приховують. Навпаки, вони вихваляються цим в російському інтернеті, в соціальних мережах.
– Наведіть якийсь приклад?
– Для прикладу, чоловік, якого поки немає у списку злочинців, бо нам не вдалось дістатись до його жертв, які вижили. Ми тримались такого принципу, що вноситимемо в цей список лише тих, хто фігурує в отриманих показах. Його звуть Алєксєй Мільчаков, він росіянин з Петербурга. Двадцять з лишком років. Це чудовисько з хрестоматійними рисами серійного убивці. Своє перебування в соціальних мережах він почав з того, що сфотографувався з цуценям, потім перерізав йому горло і з’їв, щоб показати, що він справжній чоловік. Він добровільно поїхав на Донбас, став командиром підрозділу “Русічь” – це російські націоналісти зі слов’яно-фашиськими поглядами. У Facebook він публікував свої знімки з оббілованими трупами. Тип психопата-збоченця. В Росії його вшановують як героя, запрошують на телебачення як експерта з української тематики. У нас він фігурує лише у примітках.
– Ви не знайшли його жертв?
– Живих — ні. У нас є поки що лише описи скоєних ним убивств.
– Убивці, яких вдалось ідентифікувати, які це люди?
– Дуже різні. Найогидніша група — це найманці з кавказьких республік. Чеченці та осетини, а ще донські козаки з Росії. Вони відзначаються особливою жорстокістю. Але інші групи мало їм поступаються. Є, наприклад, організація з назвою “Руская православная армія” – це добровольці з Росії. Їх вирізняє особлива агресія стосовно іновірців, тобто тих, хто не відноситься до церкви Московського патріархату. “Іновірців” можна вбивати. Найжорстокіше вони переслідують українських протестантів. До війни там була невелика протестантська спільнота. Вони вбили кількох священників, в деяких випадках разом з їхніми сім’ями. Інших катували з особливою жорстокістю. Траплялись випадки, коли їх дії, для прикладу, напади на протестантські храми, благословляли православні священники. Коли я слухав свідчення про цю “Армію”, у мене складалось враження, що це просто православні джихадисти. В інтернеті я знайшов їх відео-ролики, наприклад, інструкції, як “православні” чистять зброю, щоб вона довше слугувала.
– А були “хороші росіяни”?
– Були. Є свідчення однієї людини, яку кілька годин катували, а потім, коли вона вернулася в камеру, хтось таємно приніс туди знеболювальне. То ж не можна сказати, що з того боку все суцільно психопати. Однак існувала громадська згода на такі дії, які вважаються в міжнародному правознавстві злочинами. У тому числі згода згори. У нас є приклади жахливих, я б сказав, професійних тортур, вчинених офіцерами російської військової розвідки — ГРУ.
– Звідки відомо, що це саме ГРУ?
– По-перше, вони самі так представились. По-друге, катували вони професійних офіцерів українського війська, які раніше, коли ще служили у совєцькому війську, пройшли війну в Афганістані: вони знають це середовище та його методи.
– Якими були ці тортури?
– Для прикладу, кип’ятильником обпікають рота зсередини, під нігті забивають гострі предмети, ножами проколюють коліна, надрізують м’язи, посипають рани сіллю. Для отримання інформації також використовують хімічні засоби.
– Які зустрічі з жертвами були найскладнішими?
– Після розмов з жінками, яких катували, я ловив себе на думці, що якби мені трапився той злочинець, я був би готовий його вбити. Але я намагався тримати дистанцію, щоб уся процедура проходила професійно. Без дистанціювання працювати неможливо. Але це складно, коли чуєш від свідка, що в якійсь катівні він бачив вагітну жінку. Ми не знаємо, ким вона була, і чи вона вижила.
– Що розповідали жінки?
– Це були жертви жорстоких катувань, в тому числі відрізання частин тіла. Вони зазнали страшного побиття, принижень, у них на очах вбивали людей.
– Ким були ці жінки?
– Це були звичайні дівчата та жінки. Наприклад, волонтери, які возили продукти і потрапили в полон. Але в полон можна потрапити не лише через патріотичну діяльність. В донбаських в’язницях опинялись також звичайні мешканці лише через те, що у них було якесь майно, гарний будинок, хороша машина. Спочатку на окупованих територіях росіяни просто озброїли місцевих злочинців, непотріб суспільства. Вони дали їм зброю і сказали: тепер ви тут міліція, має бути лад. І такі сепаратисти вибирали жертв серед місцевого населення і так довго тримали їх у підвалі, поки ті не переписували на них будинок та майно. Офіційно це, звісно, мало вигляд, як продаж. Іноді, якщо хтось затято опирався, його вбивали.
– Чи можна на підставі наявних даних сказати, який характер мали російські злочини: поодинокі чи системні?
– Без сумніву системні. На окупованому Донбасі не було таких місць, де утримували українських в’язнів, військових та цивільних, у яких би не робились воєнні злочини. Або, кажучи інакше: було дуже мало місць, де тримали військовополонених та мирних мешканців, але не було вбивств, катувань і под. У зібраних нами свідченнях виявилось лише одне таке місце — Іловайськ. Українські полонені, в основному бійці батальйону “Донбас”, розказували, що якщо спочатку, потрапивши в полон, вони пережили у Донецьку пекло, то потім, в Іловайську, до них ставились добре. Місцевий командир сепаратистів сказав: “Тут вас ніхто не чіпатиме, ви полонені”. І зізнався, що діє так, бо раніше його людей взяв у полон батальйон “Донбас”, і з ними добре поводились.
– Чи є в числі ідентифікованих злочинців Іґорь Ґіркін (псевдонім Стрєлков) — російський полковник, який, як він сам хвалився в інтерв’ю, розв’язав війну на Донбасі і кілька місяців був міністром оборони в Слов’янську та Донецьку?
– Так, його діяльність добре задокументовано. Йому можна приписати злочини, перераховані в Римському статуті, на основі якого працює Міжнародний кримінальний суд. По-перше, Ґіркін як командувач несе відповідальність за дії своїх підлеглих та за загальну згоду щодо скоєння злочинів. По-друге, в Слов’янську у нього був штаб у будівлі колишньої Служби безпеки України. Нині Слов’янськ знов перебуває під українським контролем, ми були у цій будівлі. Штаб Ґіркіна розташовувався просто над підвалом, у якому катували в’язнів. У місті було щонайменше дві катівні: в будівлі СБУ та в міліції. У другому місці також розстрілювали людей, засуджених до смерті так званим польовим військовим судом у Слов’янську. Ґіркін брав участь у засіданнях цього псевдосуду, його підпис стоїть під смертними вироками. Ми знаємо, що вердикти приймались вночі, і займались цим, як називають їх росіяни, “тройкі”.
– Це відсилання до надзвичайних судів НКВС, які виносили вироки, в тому числі, офіцерам в Катині?
– Так, і пряме. Вони обожнюють назви доби раннього СРСР, сталінських часів. Вони назвали свої суди “тройками”, їхня контррозвідка мала назву НКВС і под. Є ще одна дивна деталь, яка свідчить про менталітет цих людей: у підписаному, в тому числі Ґіркіним, протоколі засідання “тройки”, на якому 24 травня 2014 року до смерті засудили двох осіб, сказано, що підставою для вироку є… Указ президії Верховної Ради СРСР від 22 червня 1941 року. Це було б смішно, якби тих людей насправді не вбили.
– Скільком особам винесли вирок “тройкі” Ґіркіна?
– Ми не знаємо. Після того, як Слов’янськ відбили, там знайшли масові поховання, але напевно не всі. Врешті, щоб розстріляти людину ніякі “вироки” не були потрібні. Зі свідчень випливає, що страти були буденною справою. Стріляли в потилицю.
– А інші лідери так званих народних республік — Донецької та Луганської?
– “Прем’єр” Донецької республіки Захарченко та його попередник в цій ролі Бородай, а також інші лідери: всі вони винні у воєнних злочинах. Чи як командувачі, чи як ті, хто безпосередньо був присутнім на місці скоєння злочинів. Врешті, вони цього не приховували та фотографувались, для прикладу, з убитими полоненими, як Захарченко. У нас є свідчення щодо Бородая — людини, пов’язаної з Кремлем, яку прислали в Донецьк з Москви. Співробітники ГРУ, які катували одну з жертв, з якою ми говорили, звертались до нього, як до керівника. У нас задокументовано випадок, коли він намагався отримати хабар в мільйон доларів за життя полоненого.
– Мільйон?
– Це був незвичайний полонений, якого, як ми припускаємо, можливо, збирались вивезти до Росії та судити там разом з Надією Савченко. Але донецькі кати його сильно закатували, а Бородай, як витікає зі свідчень, заявив їм, що вони переборщили, і “з цією купою м’яса” тепер нічого не зробиш. Коли він побачив, що викупу не буде, то наказав розстріляти бранця. Той вижив лише через те, що по дорозі на страту, на кладовище, його “перехопила” інша група.
– Інша група?
– Я знаю, як це звучить, але так там усе працює. Полоненого перехопило конкуруюче угруповання, забрало його собі та обміняло на когось, хто був їм потрібен, але перебував у руках українців. Коли я збирав свідчення, у мене було відчуття, що на іншому боці діє не сепаратистська чи російська псевдодержава, а злочинне угруповання. Вони змагались у грабунках, забирали один в одного полонених, за яких можна було отримати викуп.
– Ви кажете, що українці, чиї свідчення ви записували, питали, чому ви, поляки, цим займаєтесь. Власне, чому?
– Щоб все це не вмерло природною смертю, щоб світ не лишив це просто так, щоб він дізнався.
– Ця думка була помітна в їхніх зізнаннях: щоб світ дізнався?
– Іноді я бачив в очах людей, з якими ми розмовляли, надію (що накладала, я б сказав, більші моральні обов’язки), що хтось, та ще й іноземці, цим зацікавився, значить, це матиме якийсь ефект.
– Чи буде так?
– Якщо справою займеться суд в Гаазі, він може оголосити злочинців у розшук, може вислати власних слідчих. Україна, щоправда, не підписала Римського статуту Міжнародного кримінального суду, але український парламент прийняв рішення, що все, що діялось після початку війни, підпадає під юрисдикцію Гааги. Я маю надію, що навіть якщо цих людей не вдасться притягти до відповідальності, бо Росія їх не видасть, принаймні вони почнуть боятись. І зменшиться масштаб злочинів. Адже все це не скінчилось, воно триває. Ми спілкуємось з людьми, які займаються обміном полонених, вони регулярно телефонують нам. Два дні тому я отримав інформацію про людину, яка звільнилась з російського полону, пробувши там рік. Кажуть, що він у жахливому стані. Але він хоче говорити.
оригінал: https://www.tygodnikpowszechny.pl/polski-raport-o-rosyjskich-zbrodniach-31726
переклад на російську: http://inosmi.ru/military/20151222/234877159.html
No Responses to “Доповідь про російські злочини в Україні”