Боротьба за доступ до ресурсів та комунікацій
Російська окупація Криму та подальше протистояння Москви та Києва засвідчили, наскільки важливими були і залишаються лінії комунікацій та об’єкти інфраструктури, що пов’язують півострів з «материком», а Чорне море з Азовським. Взаємозалежність сторін часом стримує, а часом навпаки – слугує силовим ресурсом конфлікту.
На окупацію Україна відповіла ізоляцією (наразі облишимо питання про ініціативу та ефективність держави в цьому питанні). Виявилося, що Крим не самодостатній в енергетичній, товарній та інших сферах. Окупант був змушений невчасно і з великими для себе затратами покривати недостачу всього.
Необхідність, яка постала перед РФ, – забезпечити сталий зв’язок з анексованою територією – створила для України суттєвий фактор ризику на фоні розгортання активної фази війни на Донбасі. У 2014–2015 роках не вщухали тривожні прогнози великої операції російсько-терористичних військ, спрямованої на створення «сухопутного коридору» між ОРДЛО та Кримом. Для цього Москва мала в своєму розпорядженні значні сили: 1-й Армійський корпус «ДНР» на Маріупольському напрямку, угруповання ЗС РФ у Криму, Чорноморський флот та Берегову охорону прикордонної служби ФСБ в Азовському морі.
Один з варіантів розвитку подій від аналітиків Stratfor. 2015 рік
Перспектива добудови Росією «Кримського мосту» через Керченську протоку, здавалося, знизила напругу та імовірність розгортання бойових дій у Північному Приазов’ї. Однак міст, відкритий 15 травня цього року, породив нові проблеми.
По-перше, відтепер через Керченську протоку не можуть проходити судна вище 33 метрів. Більше не дозволяє висота арок мосту. Це одразу зменшило кількість типів та одиниць торгівельних суден, які заходили в азовські порти України (найбільші з них Маріуполь та Бердянськ). Надводна висота деяких суден сягала понад 40 метрів. Російські порти в Азовському морі такі борти не приймали, а отже і обмеження їх не торкнулися.
Арки Кримського мосту для проходження суден
По-друге, під приводом посиленої охорони мосту від «українських диверсантів», росіяни ускладнили режим проходу Керченської протоки для решти комерційних суден, які прямують в українські порти. Повністю перекрити для України судноплавний канал Москва поки не наважується. Навіть, якби у Кремлі не звертали уваги на досі чинний українсько-російський договір про співробітництво у використанні Азовського моря і Керченської протоки (2003), ще залишається міжнародне морське право, яке декларує свободу мирного проходу суден через протоки. Заборонити не можна, але є варіанти максимально ускладнити, зробити рейси нерентабельними.
Судна на тривалий час (3-10 годин) затримуються Береговою охороною ФСБ для огляду та ідентифікації команди. Це відбувається як у Керченській протоці, так і безпосередньо в Азовському морі (негативна риса угоди 2003 року – відсутність розмежування акваторії). Крім того, росіяни періодично закривають райони Азовського моря для проведення навчальних стрільб. Новим методом зірвати графіки комерційних рейсів українських портів стала штучна затримка суден перед проходженням протоки. Їх по декілька годин чи навіть діб не включають до складу караванів, які організовано проводять через Керч-Єнікальський канал (судноплавна частина Керченської протоки).
Андрій Клименко, головний редактор видання BlackSeaNews, український експерт, який постійно висвітлює ситуацію в Азовському морі
Така ситуація призводить до значних економічних збитків України. Графіки рейсів зриваються, вантажопотік падає, у перспективі власники компаній можуть взагалі відмовитися працювати з азовськими портами. Переорієнтування вантажопотоків на чорноморські порти України тягне за собою збільшення логістичних витрат, а також загрожує зростанням соціального напруження в прифронтовому Приазов’ї, де Маріупольський та Бердянський порти забезпечують працевлаштування тисячам місцевих жителів.
Інфографіка: Маріупольський морський порт. Джерело.
На ізоляцію азовських портів з боку Керченської протоки українська громадськість відреагувала обговоренням ідеї будівництва судноплавного Чорноморсько-Азовського каналу. Згідно із розрахунками, його довжина мала б складати близько 120 км. І хоча реалізація такого масштабного інфраструктурного проекту наразі не стоїть на порядку денному, технічно він можливий.
Потенційно Москва може чинити перешкоди також для рейсів у чорноморські порти України (Одеса, Миколаїв, Херсон). Підставою для цього може слугувати «охорона морських акваторій» між мисом Тарханкут (Західний Крим) та островом Зміїний (Україна), де привласнена росіянами державна компанія «Чорноморнафтогаз» здійснює незаконний видобуток вуглеводнів на українському шельфі. Патрулюванням цього району займалася Берегова охорона ФСБ, а нещодавно, за повідомленнями російських ЗМІ, до охорони бурових платформ залучено малі протичовнові кораблі та ракетні катери 41-ї бригади ракетних кораблів Чорноморського флоту.
Газові родовища на шельфі в північно-західній частині Чорного моря. Фрагмент карти державної компанії «Чорноморнафтогаз»
Мілітаризація відбувається і на Азовському морі. На додачу до корабельного складу Берегової охорони ФСБ та Чорноморського флоту Росія перекидає сюди артилерійські катери Каспійської флотилії. Крім традиційного маршруту через Волго-Донський канал відпрацьоване питання доставки катерів залізницею, що значно скорочує термін перекидання.
Нарощування воєнного потенціалу може бути просто «грою м’язів» Москви у протистоянні з Києвом через морські комунікації та шельф. Однак не варто відкидати варіанту підготовки Росії до чергової збройної ескалації. Найбільш вірогідною її метою може бути встановлення контролю над частиною Херсонської області, де проходить зрошувальний Північно-Кримський канал.
Постачання цим каналом дніпровської води розпочалося у 1963 році. Відтоді він істотно покращив умови ведення сільського господарства у посушливій степовій частині півострова. До 2014 року канал забезпечував 80-87 % потреб Криму у прісній воді. У зв’язку з російською окупацією водопостачання з Дніпра було припинене.
Схематична карта Північно-Кримського каналу
Незважаючи на різні вжиті заходи, як, наприклад, буріння свердловин, російська окупаційна адміністрація так і не спромоглася забезпечити Крим належними обсягами прісної води. Наслідком цього стало скорочення поливних площ та обсягів сільськогосподарського виробництва. Брак води, а також інтенсивна розробка підземних джерел, призвели до погіршення екологічної ситуації на окупованій території. Відбувається засолювання верхніх пластів ґрунту, обміління водосховищ, різке скорочення рослинного покриву Криму. У перспективі це може призвести до виїзду більшої частини населення сільської місцевості зі степової частини півострова.
Неможливість знайти вирішення питання з водопостачанням у площині інженерних і транспортних рішень підштовхує РФ до варіанту силових дій. Мілітаризація Азовського і Чорного морів, а також негласна блокада українських портів, на думку оглядачів, може бути засобом шантажу Києва з метою змусити українську сторону відновити роботу Північно-Кримського каналу. За найгіршого розвитку ситуації варто очікувати спроб окупації росіянами частини Херсонської області.
Сюжети для пропаганди і дезінформації
Історія багатьох держав та політичних режимів, які в різний час існували в Криму, має важливу спільну рису: їх прагнення контролювати буферну та ресурсну територію на «материку». Напевно, цей фактор враховувала і влада Російської імперії, коли у 1784 році створювала на місці анексованого Кримського ханства Таврійську область (згодом – Таврійська губернія). До складу цієї адміністративно-територіальної одиниці з центром у Сімферополі входили також окремі території сучасних Херсонської, Запорізької та Миколаївської областей.
Карта Таврійської губернії початку ХХ століття
Ідея реінкарнації Таврійської губернії в її колишніх межах може вистрілити так само несподівано, як це трапилося із «Новоросією» в 2014 році. Актуальність такого плану очевидна: контроль над материковими частинами Таврії може вирішити проблему водопостачання Криму, адже води Північно-Кримського каналу течуть якраз цими землями.
У гаслах речників «російської весни» 2014 року конфедеративна «Новоросія» мала складатися з 8 «народних республік» у межах відповідних областей півдня та сходу України. Однак на практиці вдалося створити лише «ДНР» і «ЛНР», і то на обмеженій території. У травні 2015 року самі представники бойовиків оголосили проект «Новоросії» закритим (замороженим на невизначений час). Відтак модель з 8 республік-областей більше не є орієнтиром для пропаганди і підривних дій російської агентури в Україні. Прикладом пошуку нових ідеологічних основ є справа так званої «Бессарабської народної республіки», або ж «Народної республіки Буджак» (2015). Сепаратистське утворення з такою назвою мало охоплювати південну частину Одеської області, а отже про «Одеську народну республіку» зразка 2014-го вже не йшлося.
Цілком справедливо вважати, що і «патріотів» «Херсонської народної республіки» більше не залишилось. Натомість, у Херсонській області можуть з’явитися нові химери «русского міра». Поки ідея Таврійської губернії (назва не принципова, головне – територія) не почала активно розкручуватися, є сенс зіграти на випередження. Тим більше, що перші дзвіночки вже доводиться чути.
Одним з інструментів російської пропаганди, розрахованої на позбавлені критичного мислення маси, можуть стати старі етнографічні карти, на яких присутня так звана «помилка Ріттіха». Із прикладом тексту, який маніпулює громадською думкою з використанням таких карт, можна ознайомитись за посиланням.
Суть аргументації така. На багатьох старих етнографічних картах можна побачити, що материкові повіти Таврійської губернії заселені переважно росіянами (великоросами), а не українцями (малоросами). Натомість, на картах радянського часу ці території показані вже як етнічно українські. Читача підводять до висновку: радянська влада або «українізувала» росіян, або ж провела фізичне заміщення населення в умовах соціальних катаклізмів першої половини ХХ століття. Отже, це черговий «злочин більшовиків проти російського народу», наслідки якого необхідно виправити.
Першоджерелом усіх карт з російською Північною Таврією є «Етнографічна карта Європейської Росії», укладена російським етнографом і картографом Олександром Ріттіхом у 1875 році.
Фрагмент «Етнографічної карти Європейської Росії» Олександра Ріттіха на якому показано переважання росіян (світліший колір) над українцями в Північній Таврії.
У цьому конкретному випадку видатний вчений припустився дошкульної помилки, адже в статистичних матеріалах, на які він спирався, було відзначене переважання українців (малоросів) на цій території. Про «помилку Ріттіха» неодноразово писали фахівці, зокрема й видатний російський спеціаліст в галузі історичної демографії, доктор історичних наук Микола Кабузан (1932–2008).
Сторінка з праці Миколи Кабузана «Украинцы в мире: динамика численности и расселения. 20-е годы ХVIII века – 1989 год: формирование этнических и политических границ украинского этноса», виданої Інститутом російської історії Російської академії Наук в 2006 році.
Відомості про переважання українців як в цілому в Таврійській губернії так і в її північній частині були підтверджені також першим всеросійським переписом населення 1897 року. Відповідно до результатів перепису, в Таврійській губернії проживало:
- малоросів – 611 121 особа (42,2 %)
- великоросів – 404 463 особи (27,9 %)
У трьох материкових повітах Таврійської губернії дані перепису наступні:
- малоросів – 546 418 осіб (60,6 %)
- великоросів – 223 500 осіб (24,8 %)
На жаль, помилка і справді була повторена у багатьох картографічних працях різних авторів кінця ХІХ – початку ХХ століття. Втім, не на всіх картах часів Ріттіха вона присутня.
Мовна карта Павла Чубинського та Костянтина Михальчука 1871 року. Опублікована у виданнях Південно-західного відділу Російського імператорського географічного товариства. На ній немає «помилки Ріттіха».
Незважаючи на те, що у фаховому середовищі про «помилку Ріттіха» загальновідомо, російська пропаганда може не поцуратися взяти на озброєння старі «биті» карти. Для інформаційної війни Кремля важлива не якість фейку, а наявність ресурсу для його поширення на цільову аудиторію.
Втім етнографічні аргументи можуть відігравати лише мобілізуючу роль, але не є самодостатніми для обґрунтування загарбницьких дій. Найбільше варто остерігатися спроб Кремля дестабілізувати політичну ситуацію на півдні України. Для цього можуть бути використані і соціально-економічні проблеми, і етноконфесійна строкатість регіону, і навіть диверсії на об’єктах критичної інфраструктури – будь-що, що дозволить російському окупанту прийти на нашу землю в образі «миротворця».
No Responses to “Кримський міст, дніпровська вода і помилка картографа Ріттіха”