Пройшов рівно рік з того моменту, як півострів Крим було окуповано російськими військами та анексовано Російською Федерацією. З цього приводу існує багато суперечок, як саме трактувати цю подію з точки зору міжнародного права. Тому ми вирішили привести думку професора Олександра Задорожного, завідувача кафедри міжнародного права Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка, наведену на його особистій сторінці у Facebook.

Міжнародне право передбачає кілька випадків правомірності набуття території:

1) зміни, пов’язані із природніми процесами (акреція);

2) передання території за взаємною згодою держав (цесія);

3) поділ держави за згодою суб’єктів, з яких вона складається (втім, йдеться не про набуття території, а про припинення існування держави-попередниці та появу держав-наступниць як суб’єктів міжнародного права);

4) зміна приналежності території за рішенням уповноваженого судового міжнародного органу (ад’юдикація);

5) отримання суверенітету над територією за давністю володіння;

6) реалізація міжнародно-правового принципу самовизначення (сецесія, вихід частини території зі складу держави);

7) об’єднання двох або більше держав в одну чи входження однієї держави до складу іншої.

Що стосується Кримського півострова, то і офіційним документам, наприклад «Договору про приєднання Криму до Російської Федерації» від 18.03.2014 р., заяві МЗС Росії «Щодо звинувачень у порушенні Будапештського меморандуму» від 1.04.2014 р., «Правовому обґрунтуванню позиції Російської Федерації щодо Криму та України», заявам керівництва РФ і роботам з цього питання представників російської доктрини властивий наголос на нібито «реалізації народом Криму права на самовизначення», у процесі якої відбувся вихід зі складу України, утворення незалежної держави і входження нової держави до складу Росії.

Однак фактичні обставини справи докорінно суперечать цим твердженням, вимогам до правомірності самовизначення у формі сецесії, положенням міжнародно-правового принципу територіальної цілісності. Відповідно до міжнародного права «самовизначенням народу» аж ніяк не можуть бути дії, які передбачають керівництво іноземних збройних сил та підрозділів спецслужб.

Зображення російською владою процесів у Криму як таких, що відбувались у два етапи: перший — сецесія та створення Республіки Крим і другий — прийняття та входження цієї нової держави до складу РФ не мають фактичних та правових підстав. «Республіка Крим» не мала можливості отримати незалежну публічну владу, що є однією з необхідних вимог для визнання державності.

Про відсутність навіть наміру здійснювати державний суверенітет свідчать і самі положення Декларації про незалежність Криму, і практично одночасне проведення «референдуму» 16.03.2014 р., проголошення його результатів 17.03.2014 р., ухвалення російським парламентом рішень про «приєднання» півострова, укладення «Договору про входження до складу Російської Федерації» 18.03.2014 р., і повна підпорядкованість «влади Криму» силовим структурам РФ. При цьому, «Республіка Крим» не могла відповідати жодній з міжнародно-правових вимог визнання утворення незалежною державою, навіть при розгляді максимально широкого їхнього переліку.

Так само відсутні будь-які виключні обставини, з якими міжнародно-правові норми пов’язують правомірність сецесії (грубі та масові порушення прав людини, агресія держави проти певного народу), не йдеться і про інші умови – наявність на території окремого народу, тобто суб’єкта самовизначення; неможливість «внутрішнього самовизначення»; фактичне визнання співтовариством держав.

Міжнародно-правовий аналіз подій у Криму 2014 р. доводить, що Російська Федерація не отримала суверенітет над півостровом відповідно до жодного із передбачених міжнародним правом способів набуття території. Натомість, відбулась військова окупація та анексія Криму. При цьому, Росією порушено практично усі обов’язки держав, передбачені принципом територіальної цілісності та її ж міжнародно-правові зобов’язання, зокрема, за Статутом ООН, Гельсінським заключним актом НБСЄ, ст. 5 Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав 1991 р., п. 2 Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї 1994 р., ст. 2 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною та Російською Федерацією 1997 р., Договором про україно-російський державний кордон 2003 р.