15 червня американський Сенат знову розширив санкції проти Росії. Попри істерику німецьких політиків та ЗМІ, які ось уже півроку створюють враження, ніби вони ніколи не вірили в американську законодавчу систему і вважають, що один-єдиний не дуже обтяжений знаннями президент помахом руки може перетворити країну, яка ось уже кілька століть є символом свободи, в автократію, американська система таки продовжує й далі працювати на збереження принципів демократії та фундаментальних принципів права, які діють у світі після закінчення Другої світової війни.

Дивною була реакція німецьких політиків на цю новину: вкрай критично про санкції висловився, зокрема, міністр зовнішніх справ Німеччини Зігмар Габріель, який в офіційному звіті на сайті німецького МЗС стверджував, що «європейське енергопостачання – це справа виключно Європи і аж ніяк не Сполучених Штатів Америки!».

Йдеться про спільний проект з Росією, який плекають німецькі бізнесмени і деякі політики, – сумнозвісний газопровід «Північний потік». Схоже, що міністр зовнішніх справ Німеччини забуває, що в цьому випадку «європейське енергопостачання» означає торгівлю з диктатурою і фашистським кремлівським режимом. Навіть якщо не зважати на етичні моменти цієї угоди, «Північний потік» однаково залишиться тільки навмисним підштовхуванням Європи до тотальної залежності від Росії. Що таке газовий і енергетичний шантаж з боку держави Російська Федерація, Україні довелося відчути на власній шкурі. І вона змогла за останні три роки злізти з цієї голки і звільнитися від небезпечного наркотика. Чому Німеччина, маючи такий актуальний приклад, прагне потрапити в ідентичну ситуацію — питання до її підприємців та політиків.

Але на цьому справа не закінчилася, і друга німецька партія, яка невтомно плюється в бік Америки і залишається абсолютно сліпою щодо злочинів Росії — націоналістична Альтернатива для Німеччини (АдН) — продемонструвала на своєму останньому засіданні не тільки відсутність емпатії до кримського народу і розуміння права як такого, але й тотальний брак знань історії. Один з лідерів цієї правопопулістської партії, Олександр Гауланд, висловився на зібранні, за повідомленням німецького видання Die Welt, так: «Санкції — це завжди неправильно, вони політично неправильні. І вони не повернуть жодної крихти Криму. Адже Крим – одвічно російська територія і ніяк не може повернутися назад в Україну».

Крім того, що санкції проти Росії вже достатньо показали свою дію, в чому можна пересвідчитися за лічені хвилини, переглянувши світові економічні статистики в повідомлення ЗМІ, не зовсім зрозуміло, як один із «лідерів партії» дійшов до думки, що може називати Крим «одвічно російською територією», яка «ніяк не може повернутися назад в Україну». Ми не історики, тому наведемо уривки зі статті російського історика Андрія Зубова, яку він опублікував ще в 2014 році в газеті Відомості:

У давні часи і середньовіччя Кримським півостровом володіло багато держав, на його землі змінювалося багато народів. Росії тоді ще не було, а руси і слов’яни з’являлися в Криму в невеликій кількості. У XI ст. на Тамані (нині Кубань) існувало Тмутараканське князівство, яким правили Рюриковичі. Воно, напевно, володіло якоюсь частиною східного Криму і перебувало у васальній залежності від Константинополя. Та заглиблення в давнину свідчить швидше на користь Києва, ніж Москви. Адже Москви тоді ще не було, а Київ був «матір’ю руських міст», саме там був верховний престол Рюриковичів.

Потім Кримом володіла Візантія, монголи, Золота Орда. Південне узбережжя Константинополь передав у другій половині XIII ст. генуезцям, вони створили Готське капітанство. Влітку 1475 р. Крим підкорила Османська імперія. У степовій частині півострова і в Приазов’ї османи зберегли васальне Кримське ханство, південне узбережжя включили безпосередньо у свої володіння. Населення Криму тоді було дуже строкатим — там залишалося чимало греків, італійців, вірмен, слов’ян. Степове населення було переважно монголоїдним, гірське і приморське — європеоїдним. Мовою міжнаціонального спілкування поступово стала кримськотатарська. На півострові пліч-о-пліч жили мусульмани, християни різних деномінацій, юдеї. Але російським цей дивовижний світ не був до квітня 1783 р.

Саме тоді Крим приєднали до Російської імперії. Загарбання Кримського ханства Росією було кривавим. Корінне населення Криму через еміграцію в одновірцеву Туреччину і жорстокість нової влади зменшилося наприкінці XVIII століття у 5 разів. Християн Криму князь Потьомкін, який так зрозумів отримане Росією по Кючук-Кайнарджийському договору з Туреччиною 1774 р. право на захист одновірців у Криму, насильно переселяв на землі північного Причорномор’я. Багато з них переходили в іслам, щоб уникнути депортації…

Російське правління в Криму не було для корінного населення благодіянням. Мусульманські громади втратили  право власності на воду і землю, це право перейшло до російських громадян чи держави. З власників корінні жителі перетворилися на орендарів. За 100 років російської влади від Катерини II до Олександра II включно з Криму виїхало приблизно 900 000 мусульман. На їхнє місце приїжджали християни Османської імперії — греки, болгари, вірмени. З Росії, Німеччини та Австрії прибували німецькі колоністи. Поміщики переселяли на опустілі землі українських хліборобів та великоруських мужиків…

Але крім того, треба твердо тримати в пам’яті, що Російська імперія XVIII-XIX ст. і нинішня Росія — це не одна й та сама держава. Адже в імперію входила не тільки територія нинішньої РФ, але й велика частина території України, Білорусія, Казахстан, Кавказ, балтійські держави, навіть Польща і Фінляндія. І всі народи нарівні освоювали землю Криму, поливали її своїм потом і кров’ю. Хіба мало було під час Кримської війни 1853-1856 рр. в російській армії українців, білорусів, грузинів, остзейських німців, поляків?

Російська імперія була країною багатьох народів, і нинішня РФ навряд чи може претендувати на якісь землі тільки на тій підставі, що колись вони були частиною імперії Романових. Більшовики відмовилися від наступництва Російської імперії, оголосили, що будують нову державу робочих і селян, розділили завойований ними простір на кілька формально незалежних держав, які об’єдналися начебто в добровільний союз…

Кордони, якими б умовними вони не були в СРСР, уже після СРСР підтвердили міжнародні договори і проголошення незалежності РФ у грудні 1991 р. Визнана у всьому світі Біловезька угода, Великий договір РФ з Україною 1997 р. сформували кордони і залишили Крим Україні. Що ж до формальної кількості років володіння, то Російська імперія, як і Османська, — це інший світ. Та навіть у ньому Османська імперія володіла Кримом три століття, а Російська – 134 роки. РРФСР, наступницею якої оголосила себе РФ, володіла Кримом з 1920 до 1954 р., 34 роки, а Українська РСР і нинішня Україна — 60 років (з 1954 до 2014 р.)…

З повним текстом цієї статті можна ознайомитися за посиланням «Андрій Зубов: Крим наш?»

Що ж до правового статусу Криму і багатьох договорів, у яких Україні гарантувалася територіальна недоторканність і в яких Росія незмінно була одним із гарантів, то можна назвати такі інтернаціональні договори, умови яких Росія порушила у березні 2014, окупувавши й анексувавши Крим:

• Гельсінський заключний акт НБСЄ
• ст. 5 Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав (1991)
• п. 2 Будапештського меморандуму про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (1994)
• ст. 2 Договору про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною і Російською Федерацією (1997)
• Договір про українсько-російський державний кордон (2003).

Німецькі політики не тільки частенько повторюють тези російської пропаганди, не обтяжуючи себе реальним заглибленням у тему, але й прямо порушують українське законодавство: ще у березні цього року представники німецької партії Die Linke, і навіть правлячої партії CDU, відвідали анексований Крим, що принесло одному з них — Віллі Віммеру — заборону на в’їзд в Україну на 5 років.

Хочеться закликати й німецьких журналістів, які у своїх статтях стверджують, що Крим «подарували» Україні, бути більш розсудливими. Це знову ж таки всього-на-всього відголос кремлівської пропаганди, адже Крим справді передали зі складу РРФСР до складу УРСР у 1954 році, але були приклади протилежного трансферу територій. Наприклад, у 1925 році зі складу совітської України забрали території на сході  Донбасу і Таганрожжя і передали їх совітській Росії. Натомість українські совітські керівники розраховували отримати населені українцями землі Білгородщини і Східної Слобожанщини — але надії на справедливий обмін виявилися марними. При цьому Крим після депортації корінних народів, яка відбувалася в кілька етапів впродовж 1941-1944, був до 1954 року абсолютно, як люблять говорити німці, kaputt. «Подарунком» цей відкладений у часі обмін, хай там як, не назвеш.

Якщо ми почнемо ігнорувати і ставити під питання інтернаціональні договори, які діють у світі після закінчення Другої світової війни, то до чого дійдемо? Німеччина організує завтра референдум у Кеніґсберґу? Бо, на відміну від начебто «одвічно російського» Криму, Кеніґсберґ справді є одвічно німецькою територією. Ми серйозно хочемо стати на цей слизький лід чи все-таки підтримаємо тих, хто й далі прагне зберегти фундаментальні принципи інтернаціонального права?

Автор: Irina Schlegel, спеціально для сайту міжнародної розвідувальної спільноти InformNapalm.

Заголовна картинка Lukyan Turetsky

При передруці та використанні матеріалу активне посилання на автора і наш проект обов’язкове (Creative Commons — Attribution 4.0 International — CC BY 4.0).

Тисніть репост і діліться з друзями.
Підписуйтеся на сторінки спільноти InformNapalm у
Фейсбук / Твіттер
і оперативно отримуйте інформацію про нові матеріали.

Помітили помилку? Напишіть нам, будь ласка, приватне повідомлення на сторінку Фейсбук – і ми її виправимо. Дякуємо!