Починаючи з ранку 2 квітня, світові інформаційні агентства широко висвітлювали збройну ескалацію вірмено-азербайджанського конфлікту. Деякі спікери і видання навіть припустили, що відновилася повномасштабна війна, полум’я якої вдалося загасити більше 20 років тому.

Коріння сучасного конфлікту сягають часів пізнього СРСР, коли дряхліюча імперія вже не могла стримувати на своїй території «параду суверенітетів». Більш того: національні устремління і територіальні конфлікти між народами використовувалися як засіб боротьби за владу між різними угрупованнями в Москві. Внаслідок потурання, а часом і відвертого підбурювання Кремлем напруженість в населеній вірменами Нагірно-Карабахській автономній області Азербайджанської РСР переросла в кровопролитну війну (1992-1994), яку вели між собою вже незалежні Азербайджан і Вірменія.

Закинуті руїни азербайджанського міста Агдам на лінії розмежування вогню

Остання, звичайно, не визнає себе стороною конфлікту, інакше б вона постала перед міжнародним співтовариством країною-агресором, що окупувала значну частину території сусіда. Вірменська позиція полягає в тому, що Азербайджану протистоїть «Нагірно-Карабахська Республіка», яка відстоює своє право на незалежність. Але цей прийом не змінює суті справи: на всій протяжності вірмено-азербайджанський кордон є лінію фронту. Крім того, свій кордон з Вірменією заблокувала Туреччина. У підсумку, Вірменія виявилася маленькою ізольованою від світу країною, що має сухопутне сполучення лише з Грузією та Іраном.

За «дивним» збігом обставин, вирішенням карабахського конфлікту, так само як і донбаського, займається ОБСЄ в Мінську. У нас є Мінські угоди, а там – Мінська група, очолювана співголовами Росією, Францією і США. Наскільки успішним є мінський процес щодо Карабаху, можна з’ясувати з того, що вже понад два десятиліття конфлікт залишається невирішеним. Більш того, періодично спалахує ескалація: перестрілки і позиційні бої. З моменту офіційного припинення вогню в травні 1994 року і до цього дня з обох сторін загинули сотні військовослужбовців. Звичайно, квітневий інцидент є найбільш небезпечним за весь час: була застосована важка артилерія, бронетехніка, авіація. Але очікувати відновлення повномасштабної війни поки немає підстав. Експерти, що постійно відстежують ситуацію на Південному Кавказі, вже мають міцні нерви; їх прогнози стримані.

Окуповані території і транспортні проекти на Південному Кавказі

За минулі два десятиліття конфлікт в Карабаху став стабільним і керованим; між сторонами склався паритет, який не дозволяє жодній з них розраховувати на повну перемогу. З одного боку, Азербайджан наростив серйозний військовий потенціал: асигнування Баку на оборону вже сумарно перевищують державний бюджет Вірменії. Баку жадає військового реваншу, але його стримують обставини. Вірменія – член очолюваного РФ військово-політичного блоку ОДКБ. На території вірменського міста Гюмрі дислокується 102-а російська військова база. Крім того, у Росії є спільний кордон з Азербайджаном. У Баку вважають, що можуть перемогти Вірменію, але тільки за умови, що не втрутиться Москва.
Тому, поки перспективи корінного перелому ситуації примарні, карабахське питання перетворилося на чинник внутрішньої політики Азербайджану і Вірменії. Апелюючи до необхідності бути готовими захищати/звільняти свої землі, влади республік шукають підтримки своїх суспільств, зміцнюють своє становище. Невирішена проблема Карабаху стала ресурсом легітимності існуючих режимів в Баку і Єревані. Періодичні ескалації покликані служити нагадуванням, що «все серйозно», і необхідно згуртуватися навколо вірного курсу уряду.

Втім, міжнародна ситуація після початку російської агресії проти України в лютому 2014 року суттєво змінилася. Відволікання Кремля на інші театри військових дій (Донбас, Сирія), а в перспективі і занепад могутності РФ, дарує Азербайджану надію, що Вірменія у відповідальний момент залишиться без захисника. Погіршення російсько-турецьких відносин дозволяє Азербайджану також розраховувати на сприяння Анкари. Недарма найбільші спалахи ескалації в Карабасі відзначаються починаючи з літа 2014 року. Поки це тільки промацування ситуації, і воно може продовжитися.

Незважаючи на те, що серед мінських засідателів щодо Карабаху присутні як Росія, так і західні країни, їх інтереси прямо протилежні. Захід розглядає Південний Кавказ, в першу чергу, як шлях доставки до себе енергоносіїв Каспію. Це такий вузький прохід «гірськими ущелинами», затиснутий між недружніми Росією та Іраном, і знаходиться в небезпеці через близькість заморожених конфліктів в Карабаху, Цхінвальському регіоні та Абхазії. Західні країни щиро прагнуть до вирішення вірмено-азербайджанського конфлікту. Це дозволить відкрити кордони і реалізувати транзитні проекти через Вірменію до Туреччини – на додаток до тих, що вже функціонують на території Грузії. Однак в питанні миротворчості західні країни демонструють повну безпорадність. Вони проти рішення конфлікту військовим шляхом, але не в змозі запропонувати сторонам що-небудь інше. Тим часом, Вірменія в усіх питаннях зовнішньої політики, в тому числі щодо України, йде на поводу у Кремля. У Єревані розуміють, що не благі наміри Заходу, а військові гарантії РФ забезпечують його безпеку.

Росія зацікавлена в безкінечній підтримці мінського формату по Карабаху в тому вигляді, в якому він є зараз. По-перше, це блокує західні енерготранспортні проекти, і дозволяє РФ утримувати транзитну монополію на доступ до ресурсів Каспію і Центральної Азії. Скуті конфліктом, Вірменія і Азербайджан змушені щоразу озиратися на Кремль у своїй зовнішній політиці. Саме РФ є фактичним головним арбітром в даному протистоянні, і Москва не має наміру втрачати цю роль. По-друге, участь Росії в ще одному посередницькому форматі, разом із західними країнами, надає їй значимості і респектабельності. У світлі погіршення ставлення до РФ через Україну, Кремль намагається всіляко підкреслити свою незамінність у вирішенні нагальних світових проблем. Як же ж Європі припинити хвилю терактів, якщо Росію не визнають повноправним членом коаліції проти ІДІЛ? Хто єдиний здатен зупинити нову війну в Карабаху? Напевно, той, хто в дійсності контролює рівень насильства. Не вдаючись у конспірологію, варто відзначити, що нинішня ескалація в Карабаху була вигідна як Азербайджану, так і Росії, але зовсім з різних причин.

Ось уже 22 роки Росія займається «примиренням» Азербайджану і Вірменії

На завершення відзначимо, що ідеальним вирішенням Карабахського конфлікту було б знайдення спільної мови між Азербайджаном і Вірменією без «посередницьких послуг» Росії. Поки не ясно – на яких умовах могло б настати справжнє перемир’я. Адже позиції сторін здаються несумісними: збереження статус-кво Вірменією і відновлення територіальної цілісності Азербайджану. Але мінлива геополітична ситуація може, врешті-решт, змусити Вірменію замислитись над тим, що вона вибрала собі поганого союзника. А раз так, то аби уникнути військової поразки, певні поступки Азербайджану будуть просто неминучі.

Збереження мінського формату по Карабаху в своєму нинішньому вигляді не призведе ні до чого, крім нових смертей військовослужбовців і цивільного населення, а також до задоволення егоїстичних інтересів псевдомиротворця – РФ. Аналогічну роль Москва передбачила і для Мінських угод по Донбасу.

Автор: Максим Майоров

(CC BY) Інформація підготовлена спеціально для сайту InformNapalm.org, при передруці та використанні матеріалу активне посилання на автора і наш проект обов’язкове.